От якби не подавала такий приклад, то й не мала б тепер моя донька таких проблем.
Я овдовіла в тридцять сім років. Це було просто шоком, бо раптові проблеми з серцем в такому віці – це було щось дуже дивне.
На руках двоє дітей, хата недобудована, чуже село, всі рідні мої далеко, а чоловіка родина не мала чим мені допомогти, окрім того, що допомагати продуктами.
Я працювала на роботі, але тих грошей ледве вистачало аби дівчаткам одяг купити та взуття, щось поїсти і на дорогу. Просто якась безвихідь і я вже думала продати будову, але хто ж її купить?
– Тобі треба вийти заміж вдруге, – радили мені подруги.
За їх порадою я так і вчинила… Чоловіка обрала хорошого, як мені тоді думалося. Він був уважним до моїх дітей і до мене, дарував подарунки і я думала, що він й надалі піклуватиметься про нас.
Але…
Виявилося, що чоловік не спішить дерти жили аби добудувати хату, він запропонував переїхати жити до його матері в невеличкий будинок.
Знаєте, хоч хата й була недобудована, але мій Василь встиг зробити одну кімнату, тобто хата була накрита, підлоги поставлені та розводка по хаті розкинута. Ми собі зробили одну кімнату повністю, де жили всі четверо. Було тісно, але ж наше.
А тут я так само маю переїхати в чужу хату і так само тулитися всім чотирьом в маленькій кімнаті.
Їхати знову ж в інше село, знову ж школа для дівчат, як мені з роботою.
Я намагалася пояснити своєму теперішньому чоловікові Денису, що краще залишитися тут і добудувати своє, але він сказав, що краще продати цю хату, а за ті кошти в його селі прибудувати до його будинку кімнату.
Ну, що було робити, адже ж одружені і треба з цим чоловіком жити до кінця життя.
Поїхали ми до свекрухи і в перші ж місяці ця жінка показала мені моє місце…
Знаєте, я вже не в тому віці аби оце все терпіти, але моя мама як не візьмись з порадами:
– А як ти будеш жити? та навчися вже терпіти!
Я просто не знала, що мені робити, бо тут свекруха щипає, там діти плачуть і не хочуть жити в цій хаті, чоловік почав відсторонюватися.
Як всім вгодити?
І я почала старатися – там змовчу, там проковтну, там перераджу, там попрошу… Я аж вся змарніла з тих нервів, але Денис свою частку так і не планував робити.
Навіть натяку на будову, а ми прожили вже рік! Я вже й натякаю, я вже й прошу і пояснюю – де там!
– Я стомлений на роботі, а ти мені ще додаєш клопоту? Що тобі в цій хаті не подобається?
Далі свекруха почала бурчати, що я нічого не ціную і прийшла на її здобутки, а сама нічого не вартую.
– Взяв тебе з дітьми, а ти ще незадоволена?
Я думала, що спільна дитина мала б якось Дениса прихилити до родини, але навіть поява на світ сина нічого не змінила. Хоча ні – стало ще тісніше!
До всього звикаєш і я до цього теж звикла – з усім змирилася і почала плисти за течією.
П’ять років минуло непомітно, я й незчулася, що моя старша донька вже випускниця! А далі більше – вона мене ошелешила, що при надії і виходить заміж!
– Доню, як??
– Він мене любить, – каже, але я впевненості не бачу.
І от моя доня живе з хлопцем, який ставиться до неї точно так само, як Денис до мене – байдуже.
Свекри нею незадоволені, дитина маленька, з помочі хіба я. Я дивлюся, як мою юну доньку від тепер поштуркують, то моє серце аж пече.
– Мамо, я вже звикла, – каже вона, коли їй свекруха при мені щось неприємне скаже, – не звертай уваги.
Я вже думаю аби взяти доньку, забрати дітей і піти в нашу недобудовану хату, яка й досі стоїть отак. Але тут вже моя мама проти, каже що я подаю поганий приклад для доньок. І я бачу, що це так і є, лиш як це все виправити?
Фото Ярослава Романюка.
