«Але й тебе й так все є, для чого тобі мамина квартира?», – совістила мене сестра. А мене це так зачепило, наче й не треба, але скільки ще мені бути благородною? Скажіть мені?
У нас з сестрою Ритою була звичайна родина, батьки працювали на заводі, квартиру отримали двокімнатну, де ми й жили, доки заміж не вискочили. Були якісь дріб’язкові образи через кращі олівці чи плаття, але порівняно з дорослим життя, то й нема про що згадувати.
А от доросле життя показало мені, де раки зимують.
Я вийшла заміж з великого кохання, чоловік зайнявся кар’єрою, а я домашнім затишком. Антон сам наполіг аби я пішла з роботи, бо він хоче аби його вдома зустрічала усміхнена дружина і діти, смачна вечеря і затишок.
Я радо погодилася, а через десять років виявилося, що Антону потрібна вже молода красуня з якою можна вийти в люди. Дітей моїх теж не треба, бо у нього будуть нові від красуні.
І я з дітьми прийшла до батьків, місяць відлежала, не мала сили ні на що. А далі мама сказала:
– У тебе є діти, за тебе цю роботу ніхто не зробить. Вставай.
І я встала і як почала працювати, то вже не могла спинитися.
Мама й тато гляділи за моїми дітьми, а я за кордоном зранку до ночі трудилася аби їм гроші відправити, щоб мали мої діти, що їсти і в що одягнутися.
Купила я їм по квартирі, вивчила, батькам забезпечила гідну старість, чи які були питання щодо їхнього здоров’я, то все вирішувала я, мені й в голову не приходило, що я маю питати гроші в сестри, хоч вона з чоловіком добре жила і мали добрі зарплати.
Я знала, що маю їм віддячити за ту підтримку, яку вони мені дали.
Я відправляла їх на курорти, привозила сюди до себе, бо мої сеньйори мали віллу біля моря і ми всі відпочивали два тижні, але мама більше не захотіла.
– Доню, я тут не можу, – відказала вона, коли я їй сказала, що вони можуть жити тут зі мною,- я хочу додому.
Такої ж думки був і тато.
Тата відспівали без мене, тому, коли мама почала вже ставати на часі, то я вернулася додому і два роки була біля неї. Сестра приходила по неділях, ми чаювали, згадували дитинство, мама раділа, що ми поруч. Але вона не приходила ні з грошима, ні з допомогою. Не сказала мені ні разу, що посидить з мамою, а я теж маю відпочити.
Не було нічого й від її дітей. Мої допомагали мені маму доглядати, помагали й купати, і вивозили гуляти з коляскою.
Коли мами не стало, то я відчула, що нарешті я віддала всі борги, моя душа була спокійна, як ніколи.
Такого умиротворення я не відчувала ніколи, але ж треба було моїй сестрі прийти «серйозно поговорити».
– Олексій жениться і ми дуже вийшли з коштів, було б добре, якби ми продали квартиру і гроші розділили.
– Що?, – я не повірила, що таке чую.
– Мені гроші потрібні, Юлю, а квартира ця й так стара, ще б її купили за нормальні гроші.
– Я чую, але яке ти маєш право претендувати на батьківську квартиру.
– Як яке? Таке й як ти! Я її донька!
Слів у мене не було, я випровадила Риту за двері.
Але вона не спинялася, підключився її чоловік, який теж був такої ж думки, що у мене й так все є, то для чого так впиратися.
– Ми ж порівну гроші поділимо, – дивувався він, – тим більше, що нам більше треба, ніж тобі.
У мене знову нема спокою, у мене знову питання без відповіді – як би мама вчинила, що би тато сказав. Не знаю, чому мама не залишила заповіту, думала, так, як Рита чи що? У мене справді є своя квартира, однокімнатна з ремонтом, але ж не у цьому справа. Я вважаю, що в сестри є не лише права, але й обов’язки і вона геть ними нехтувала. Чи вона вважає, що як приходила з чистою і прибраною мамою чаювати. То вона подвиг робила? І тому вона має право на спадок?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
