Ключ несподівано підійшов до замка вхідних дверей. Невже він стільки років пролежав серед дріб’язку у зв’язці, як нагадування? Дмитро згадав, що зберігав його вже понад 20 років — із тих пір, як пішов з дому, вступивши до технічного училища. Були моменти, коли він хотів його викинути, переконуючи себе, що під цим дахом на нього більше ніхто не чекає. Але кожного разу в останню мить серце стискалося, і ключ залишався.
У дитинстві цей ключ висів у Дмитра на потертій мотузці від старих кросівок, захований під сорочкою, щоб не загубитися під час дворових ігор. Потім його місце зайняла більш солідна зв’язка — там, де зберігався ключ від гаража, де друзі зберігали старенький мопед, куплений гуртом. Саме туди, до невеликого тапчана у гаражі, Дмитро втікав, коли вдома знову з’являвся новий «тато» або мама знову намагалася зробити вигляд, що його просто не існує.
Мама завжди жила так, як їй було зручно. Дмитро рано це зрозумів і, як виріс, одразу ж пішов із дому. Навіть як відслужив, то і не думав повертатися до рідного міста. Життя закрутило його у вир подій, і лише іноді він відправляв матері гроші. Відповідей чи вдячності не було, тільки сухі, холодні розмови. Ключ усе ще залишався з ним — мов нагадування, мов талісман.
Цього разу ключ допоміг відкрити двері квартири, яка вже ніколи не буде такою, як раніше. Дмитро дізнався, що матері не стало із запізненням — сусіди вже навіть встигли підготувати квартиру до опечатування. Поріг переступив із дивним відчуттям, яке не вдавалося описати: сум, провина, чи, можливо, навіть полегшення.
Знайомі двері сусідніх квартир здебільшого лишалися замкненими. Нові мешканці не впізнавали в ньому “того самого Дмитра”, а старі обмежувалися здивованими поглядами. Увечері у двері несподівано подзвонили.
— Добрий вечір. Я ваша сусідка, мене звати Марія, — на порозі стояла молода жінка з теплим, але трохи розгубленим поглядом. — Це я дзвонила вам, коли почали опечатувати квартиру. Тітка Ніна попросила мене подбати про кота перед тим, як її забрали до лікарні.
Марія зайшла всередину, не чекаючи запрошення, і почала розповідати, як доглядала за котом і зрештою прихистила його. Разом із паперами на квартиру вона вручила Дмитрові купку грошей, які залишилися після поховання. А потім, ніби між іншим, запропонувала:
— Ви, мабуть, голодні. У нас на вечерю борщ і пиріжки. У мене малий вдома, йому дев’ять років. Приходьте, не соромтеся.
На маленькій кухні під теплим світлом лампи Дмитро вперше за довгий час відчув, що таке справжня доброта. Вадим — син Марії — був веселим, балакучим хлопчаком. Марія розповіла про своє нелегке життя: чоловіка втратила три роки після народження Вадима, а батьки покійного виставили її з дому, залишивши з дріб’язком речей і без копійки заощаджень. Проте вона не озлобилася, зберігаючи щирість та відкритість до людей.
Дмитро, слухаючи її розповідь, думав про те, як багато втратила його мати, яка ніколи не дала йому того тепла, яке бачилося в очах цієї жінки, коли вона дивилася на сина. Затримавшись трохи довше, ніж планував, він попрощався.
— Завтра важкий день. Потрібно поїхати на цвинтар, замовити пам’ятник. Дякую вам за все. Ви дуже добра. Напевно, більше ми не побачимося. Але якщо потрібна буде допомога, звертайтеся. Мій телефон у вас є.
Марія усміхнулася, а він пішов, навіть не здогадуючись, що про нього вже почали пліткувати в під’їзді. Пані Лариса, критикувала Марію за доброту: “Що це за чоловік? Хіба він справжній син? І жодної шоколадки для Вадима не приніс!” Але Марія лише відмахнулася, впевнена у своїй правоті.
Через тиждень у квартирі над ними почалися ремонти. Бригада робітників винесла старі речі, встановила нові меблі. Марія припустила, що Дмитро продав квартиру, навіть трохи засумувала. Її думки часто поверталися до цього незвичайного чоловіка.
Дмитро тим часом вирішував інші справи. Він оформив усі необхідні документи, встиг побувати на могилі матері й зняв зі зв’язки ключів той самий старий ключ. Тепер він більше йому не належав.
Сюрприз чекав на Марію. Одного дня вона отримала документи, які підтверджували, що квартира тепер належить їй і Вадиму. Дмитро залишив усе їм — на знак вдячності за людяність, яку відчув, коли вона прийняла його як рідного.
Він не захотів повідомляти про свій дарунок особисто, боячись, що Марія не прийме. Тепер її син мав власний дах над головою, а Марія могла нарешті відчути себе у безпеці.
Дмитро полетів із міста, залишивши позаду все, що нагадувало йому про холодне дитинство. І хоч він не зміг знайти спокою поруч із матір’ю за її життя, але відчув полегшення, залишивши після себе щось добре для інших.
