– Ти вже доросла, все розумієш. – Тереблячи руки, квапливо і плутано пояснювала Любі мама. – Ми з батьком давно не кохаємо одне одного. А я ще молода, поки молода, і зараз маю шанс влаштувати своє життя. Але Ігор… Ігор не має дітей, і Ігор не хоче дітей. Розумієш, я просто не можу взяти тебе із собою. – Ні, Люба не розуміла, і не хотіла розуміти, і мовчки дивилася на матір. – Ми бачитимемося, і грошима, звичайно, я допоможу. Ти поки з батьком поживи, а як тобі вісімнадцять виповниться, я допоможу орендувати квартиру. – лепетала мама. До Люби поступово почав доходити сенс того, що відбувається.
– Мені нічого від тебе не треба. – Холодно, карбуючи кожне слово відповіла вона.
– Я розумію, ти зараз засмучена, можливо, навіть сердишся на мене. Але згодом ти мене зрозумієш. Все буде гаразд. – Мама спробувала погладити дочку по руці, яку Люба відразу відсмикнула.
– Не торкайся! І ніколи більше не з’являйся! – вигукнула Люба і кинулась до себе в кімнату.
– Нічого, нічого, це минеться. – сказала мама, вголос, ніби хотіла переконати себе в цьому. – Вік такий, чотирнадцять років. Підросте, зрозуміє. – Жінка задумливо посиділа на кухні біля столу ще кілька хвилин, потім, стрепенулась, мабуть, згадавши щось і поспішно вийшла з квартири, прихопивши валізу і велику сумку.
Згорнувшись в клубочок, Люба тихо лежала в своїй кімнаті. Вона чула, як за матір’ю зачинилися двері.
Вона хотіла зіскочити і бігти за нею, кинутися матері на шию, благати, щоб вона залишилася, але Люба стрималася. Ні, ні, вона буде сильною, вона ніколи нічого не попросить у матері, – обіцяла собі.
Вона не знала, коли мама поговорила з батьком. Можливо, з ним вона вчинила ще гірше, просто написавши повідомлення. Він прийшов з роботи розгублений.
– Ти вечеряла? – Запитав він, постукавши в двері Любиної кімнати.
– Ні. – відповіла Люба, продовжуючи лежати на ліжку обличчям до стіни.
– Я щось приготую. – сказав батько, переступаючи з ноги на ногу, але так і не наважуючись пройти далі порога. Люба мовчала. Батько постояв ще трохи, але так нічого і не сказавши, нарешті пішов на кухню.
Вони ніколи не були близькі. Семен – Любин батько завжди мріяв про сина. Коли народилася донька, він навіть на руки не брав її без особливих потреб. Люба підростала, але батько не кружляв її на руках, не носив на плечах, а коли цікава мала підходила до нього, коли вовтузився з краном чи розеткою, строго командував нічого не чіпати, а краще взагалі, піти погратися в іншому місці.
– Не будь такий суворий, вона ж зовсім мала. – Просила Ольга – Любина мама.
– Ви між собою розберетеся. – відмахувався Семен. – От сина народиш, там я вже вихованням займуся. – Обіцяв він.
Але другої дитини не було. Ольга не хотіла більше. А на його запитання відповідала, що, мовляв, на огляді була, там усе гаразд, залишається тільки сподіватися і чекати. Коли Любі було років шість, Семен прийшов з роботи добряче під мухою.
– Зізнавайся, від кого? – Запитав він, посадивши дружину навпроти.
– Та ти що таке кажеш? – злякалася Ольга.
– Те й говорю, стільки років минуло, а сина так і немає. Ти на огляді була, з тобою все гаразд. Виходить, це у мене дітей не може бути. Звідки донька?
– Не кажи нісенітниці! – розсердилася Ольга. – Тест зроби, хай тобі потім соромно буде.
Семен нічого не зробив, звісно, та й взагалі, на ранок йому було соромно за свої слова. Та й був він людиною не конфліктною, скоріше навіть мовчазною, та й не прикладався особливо до чарки, у свята, хіба що. А тут у колеги третій син народився, зауважили. Третій. А в Семена жодного, от і накрило. Але від Люби він відсторонився ще більше. Так Люба і росла, звикла, що батько, він хоч і є, а як не рідний.
– Ну як чверть закінчила? – Запитає.
– Усього дві четвірки. – похвалиться Люба.
– Молодець. – кивне у відповідь батько. От і всі розмови, мабуть.
От і зараз стояв він, не наважуючись щось сказати. Розумів, що щось сказати треба, а слів не було.
Так і почали жити, тихо, мовчазно, кожен із своїм штормом у душі. Мама кілька разів дзвонила донці, але Люба не відповіла. Ковтала сльози, дивлячись на телефон, але не відповідала. А потім дзвінки припинилися. Батько ходив увесь час похмурий, а потім почав затримуватися після роботи, приходити ще тихіший, ніж зазвичай. Сидів допізна на кухні, спочатку ще метушливо ховаючи щось під стіл, коли Люба заходила зробити собі бутерброд або налити чаю, а потім перестав ховати.
– Тяжко мені. На душі. – говорив він, виправдовуючись. Люба мовчала. Їй теж було важко, і на душі було сумно, тільки до цього нікому, мабуть, не було діла. Добре хоч грошей батько завжди давав. Але Люба намагалася багато не просити, тільки на найнеобхідніше.
Того дня Люба затрималася після школи, подруга Іра вмовила піти на ковзанку. Люба навіть їй не розповідала, соромно було та й що розповідати, мама втекла, батько наче й є, але як не рідний. Іра хоч і подруга, а раптом ляпне десь, вся школа дізнається.
Вже підходячи до під’їзду, у світлі ліхтаря Люба побачила темну постать біля лави. Люба озирнулася, двір був порожній, навіть із собаками ніхто не ходив. Підходити не хотілося. Люба дістала телефон і набрала номер батька, вже, напевно, всівся за стіл, але все одно має зустріти, подумала вона і здригнулася, коли зрозуміла, що телефон дзвонить зовсім поруч.
На тремтячих ногах Люба підійшла ближче. І справді це батько.
– Тату. – Люба нахилилася і легенько взяла його за плече. У відповідь він ледь чутно щось промимрив. – Тату. – Люба ворохнула його трохи сильніше. Їй стало не по собі, їй його не підняти, а сусіди, раптом хтось побачить… – Тату, тату. – Кликала Люба і сльози котилися її щоками.
– Що сталося? – Люба не помітила, як поруч опинилася незнайома жінка.
– Тато … – схлипнула Люба.
– Серце? – Жінка нахилилася ближче і все зрозуміла.
– Тут мешкаєте? Удома хтось є? – швидко запитала вона.
– Тут. Нікого. – Люба знову шморгнула носом.
– Нічого, зараз ми, зараз. – Жінка поставила поруч пакет із продуктами, з яким поверталася з магазину і почала піднімати Семена. – Ось так, допоможи трохи. – примовляла вона.
Жінка була невисока на зріст, повненька, та й пуховик робив її неповороткою, але в неї все одно вийшло. Люба тільки тримала збоку.
– Краще пакет візьми. – нагадала жінка. – А я впораюся. Санітаркою у лікарні працюю. І не таких іноді повертати треба. – Пояснила вона Любі, поки вони ледве просувалися до ліфта. Спільними зусиллями дісталися квартири.
– Ну ось. Хай так полежить, а там мама прийде, допоможе. – Видихнула жінка.
– Вона не прийде. – відповіла Люба, ковтаючи сльози.
– Ну-ну, ну-ну, давай, розповідай. І давно ви так одні? – Жінка оглянула кімнату, де, мабуть, не вистачало жіночої руки.
– Майже рік. – Люба вже не могла стримувати емоції. Вона стільки часу намагалася бути сильною, а зараз раптом захотілося розповісти цій незнайомій жінці. Жінка тим часом, обійнявши Любу за плечі, тихенько повела її на кухню, посадила на стілець, дала в руки склянку з водою. Люба все схлипувала, все говорила і говорила, як було прикро. Жінка зітхала, хитала головою, потім поставила чайник.
– Оце історія. Ну нічого, нічого, все налагодиться. Ось ми з тобою чаю зараз поп’ємо і вже веселіше буде. – примовляла вона.
Виговорившись, Люба потихеньку почала заспокоюватися.
– Дякую, що допомогли. Як вас звати? – подякувала Люба.
– Як не допомогти. – знизала плечима жінка. – Марина можеш назвати. Давай вечерю розігрію, нахвилювалася, ти б поїла. – турботливо говорила тітка Марина, розливючи чай.
– Нема. Батько вранці гроші забув лишити, я нічого не купила. А він самі бачите. – Люба знову шморгнула носом.
– Ну, ну заспокойся. Не проблема. Зараз ми з тобою разом приготуємо та разом повечеряємо. – Тітка Марина принесла з коридору свій пакет із продуктами і почала господарювати, ніби завжди тут була, на цій кухні. Люба слухняно почала допомагати. Тітка Марина їй сподобалася, дуже проста, домашня, затишна, весела.
Нарізаючи м’ясо та овочі, вона розповідала рецепт і принагідно про своє життя. Приїхала вона свого часу із села, мріяла вступити на лікаря, але не вийшло, не пройшла. Вирішила додому не повертатися, підготуватися та спробувати наступного року, а поки що влаштувалася санітаркою. Зустріла чоловіка, розписалися, тут діти пішли, одне за одним: син Віктор та донька Лізочка, було не до навчання, так і вийшла після декрету знову санітаркою. Жили чудово. А потім трапилася подія, яка перевернула все з ніг на голову, Лізи не стало влітку, коли на канікулах у бабусі з дідом у селі гостювала. Вісім років їй тоді було. Віктору десять, він довго себе корив, що не вберіг сестричку.
– Нині він зовсім дорослий, йому 18. Студент. Жаль батько не дочекався. Одна поки живу, у сусідньому будинку. – Закінчила свою розповідь тітка Марина.
– Ви сумуєте за Лізкою? – наважилася спитати Люба.
– Аякже, скільки років минуло, а як учора пам’ятаю. – сумно посміхнулася тітка Марина.
– Мама про мене й не згадує… – замислено сказала Люба.
– Згадує. Згадує. Потім зрозуміє. – Тітка Марина погладила Любу по голові. – От і готово, давай спробуємо, що тут у нас вийшло. – Вона переключила увагу Люби на їжу, розкладаючи по тарілках рагу, що апетитно парувало.
– Смачно. – усміхнулася Люба. – А я майже нічого не вмію готувати. Макарони, гречку, сосиски, готові котлети. – Люба згадала, що мама була зовсім інша: вона й сама майже завжди готувала щось із напівфабрикатів, щоб заощадити час, адже куди цікавіше було побалакати з подругами по телефону, або вирушити у гості, або приймати гостей.
– Це можна виправити. – Підбадьорила тітка Марина. – Ти о котрій зі школи приходиш? У мене вихідний завтра, забіжу, допоможу прибрати і суп зваримо.
– Дякую! – Зраділа Люба.
Наступного дня тітка Марина вже чекала на Любу біля під’їзду.
– Як батько? – Запитала вона, між іншим.
– Я прокинулася, його вже не було, рано на роботу ходить. – знизала плечима Люба. Тітка Марина більше не розпитувала.
Взялися за прибирання, у чотири руки порядок навели швидко, потім зварили суп. Весь цей час говорили то про одне, то про інше.
– А ви ще прийдете? – Соромлячись запитала Люба на прощання.
– Прийду. В наступний вихідний і прийду. – пообіцяла тітка Марина.
Батько того дня повернувся вчасно. Довго копошився в коридорі, не наважуючись увійти до кухні. Люба насторожено визирнула, але зрозумівши, що батько сьогодні молодець, радісно покликала його вечеряти:
– Суп дуже гарячий ще. – Оголосила вона.
– Суп? – здивувався Семен. – Сама приготувала?
– Майже. Тітка Марина допомагала. – зізналася Люба і розповіла коротко, як все було.
– Ти пробач мені, дочко. – Семен сидів, опустивши погляд.
– Обіцяй, що більше не будеш. – Попросила Люба. Це була, напевно, перша розмова між ними, що тривала більше десяти хвилин, за весь час, як вони залишилися самі. Семен кивнув.
– Дуже смачно. – похвалив він.
Кілька днів він, і справді, повертався вчасно, як і обіцяв.
– Ой, Любко, щось ми заговорилися. – схаменулась тітка Марина. Цього дня вона знову прийшла допомогти Любі. Переробивши всі справи, вони вмостилися пити чай і, справді, забалакалася. Тітка Марина встала, і тут у коридорі почувся шум дверей.
– Тато. От і познайомитеся. – Навіть зраділа Люба, але батько не дотримав слова,.
– Та у нас гості? От і чудово, разом повечеряємо, відзначимо знайомство. – Семен поплескав себе по кишені куртки.
– Повечеряємо. І відзначимо. Тільки поговоримо спершу. – Тітка Марина стояла в коридорі, уперши руки в боки. – Любо, вийди на хвилинку до своєї кімнати. Нам із татом поговорити треба. – Попросила вона. Люба слухняно зникла за дверима.
Усю розмову Люба не чула, лише деякі фрази.
– Себе він шкодує, а дитину хто пошкодує?! Вона ж зовсім ще дитина!
Що відповідав батько, Люба не чула. А через десять хвилин тітка Марина своїм звичайним голосом покликала Любу вечеряти.
– А тато? – Запитала Люба, бо батька на кухні не було.
– Руки миє. – абсолютно спокійно пояснила тітка Марина.
За десять хвилин у кухню зайшов батько. Любі здалося, що за цей час він встиг зібратися, ну посвіжішав точно.
Тітка Марина за вечерею ніби нічого й не сталося розповідала щось про сільський город, який довелося закинути, про паркан, що покосився, і що вся надія, що ось Віктор з навчання повернеться, допоможе. А як добре, коли овочі, та ягоди свої. Весна скоро, а помічник ще не скоро повернеться.
– Я можу допомогти із парканом. – Соромлячись, як школяр, якого відчитала строга вчителька, запропонував Семен.
– Красуне! – сплеснула руками тітка Марина, поправивши складку на Любиній сукні.
– Тобі дуже личить, дочко. – підтвердив Семен, намагаючись приховати хвилювання: все ж таки не щодня у доньки випускний.
Минуло два роки. Паркан батько поправив ще тієї весни, коли вони вперше вечеряли всі разом. А далі якось саме пішло, Люба, правда, іноді посміювалася з батька і тітки Марини: люди за сорок, а поводяться, як діти. До кінця дачного сезону батько нарешті зважився і запропонував тітці Марині, з дачі повернутися не в свою квартирку, а переїхати до них. Люба була тільки за, тітка Марина навіть розплакалася і погодилася. Віктор, який на той час уже повернувся на канікули, «нареченого» схвалив. Та й з Любою вони швидко порозумілися, Віктор намагався у всьому допомогти, підтримати, дати пораду сестричці, саме так він і кликав Любу. А Люба пишалася своїм братом.
– Чудово виглядаєш! – підморгнув Віктор, коли Люба вийшла з під’їзду. І тихо додав, звертаючись до Стаса. – Ну, ти мене зрозумів?
Стас кивнув головою. Однокласник Стас уже пів року упадав за Любкою і, звичайно, на випускний запропонував піти разом, чим Люба похвалилася Віктору.
– Підеш зі Стасом, коли я з ним поговорю. – Даючи зрозуміти, що заперечення із цього приводу не приймаються, кивнув головою Віктор.
Зараз від цієї сцени Любі стало смішно та тепло, вона підморгнула братові у відповідь. А потім подивилась на вікна. Батько і тітка Марина стояли поряд і махали їй рукою. Люба помітила, що тітка Марина крадькома змахнула сльозу. Люба помахала у відповідь, а потім взяла під руку Стаса, і вони, весело перемовляючись, рушили вперед.
Люба йшла і думала, що вона найщасливіша на світі. І навіть те, що мати не спромоглася хоча б подзвонити донці в такий важливий день, Любу майже не засмучувало, а потім вона зовсім відігнала думку про це.
