До мене на гостину напросився син з невісткою і сваха моя. Приводу особливого не було, я гостей не чекала, а тут прямо: “ми прийдемо” і край. Я розуміла, що то все не з проста. Недобрі такі передчуття були і таки не помилилась.
Мій син одружений уже шість років як. Невістка моя – Інга, може і хороша людина, але мені її важко дуже зрозуміти. Справа в тому що в неї така життєва позиція мені дивна і чужа: “Поки буду мати здоров’я, то скільки б не послало небо, усіх у світ приведу”.
От така у неї життєва позиція. Нині у них із сином троє “посланців” чекають на четвертого.
І може, хай би собі і на здоров’я, аби не те, що Інга вважає усіх винними їй щось тільки тому що у них трійко діток. Можуть спокійно привести усіх малих до мене на кілька днів і залишити. При цьому ні продуктів, ні грошей яких ніхто мені не несе.
А вони хоч і мої, хоч і любимі і найкращі, але ж діти. Їх накормити треба, погуляти, спати вкласти, вночі до них встати. При доброму здоров’ї воно в радість, але я людина у віці і мені важко по хаті ходити, а тут троє бешкетників.
А як заведуть “хочу мами”. Починаєш дзвонити, а Інга трубку не бере. Коли ж пані знизійдуть і таки дадуть відповідь на дзвінок, то я ще й винна, бо не можу малих забавити, аби вони не просились додому. І от так завжди. Усі не такі і не так роблять, ніколи тобі ні дякую, ні вибачте. Одне невдоволення.
А це до мене на гостину усією родиною напросились, ще й сваху покликали. Я вже й так відмовлялась і так, а вони своєї – прийдемо. Мусила я повзти до магазину насилу, якого торта купувати і думати, чим шістьох людей годувати. А з пенсією моєю, та ще після оплати комунальних, то дуже непідйомні затрати. Та й передчуття у мене було не надто хороше. Щось вони хотіли від мене, тут до ворожки не ходи.
Ну прийшли усі в неділю. Сіли до столу пообідали. Я коло всіх клопочусь, а з двома палицями то важко. Ледь туди йду, ледь з кухні в зал. Та ще й погода ця, що не крок, то випробування. А сваха сидить, дивиться на мене і почала:
— Ой, – каже з такою награною добротою у голосі, – щось ти, Томо, геть здала. Важко тобі самій уже аби хто молодший і праворніший був поруч, то було б саме те. Ти як не крути, а самій тобі жити уже не можна.
Я й слова сказати не встигла, як вона руками сплеснула і заходилась по дому танцювати:
— А я оце надумала, а що якщо Тома до мене переїде, а молоді у цю квартиру. Дивіться, як усе гарно виходить: свою однокімнатну здаватимете у цій двокімнатній житимете. А Томочка зі мною на свіжому повітрі в селі. Там і краще стане і вітаміни і поміч мені буде. Поки я на городі поратимусь, то в мене і їсти буде готово і курчата із качатами нагодовані. Ой, яка молодець. Ой, як гарно усе склалось у мене в голові.
А невістка давай торохтіти, горохом сипати, що тут така квартира простора, та якраз для двох ліжок у два яруси дітям і їм кімната буде. А потім узагалі стала і каже:
— То нащо нам тіснитись тут. Як їде мама Тома до вас у село, то ми можемо дві квартири продати і придбати одну велику. Там наша сім’я матиме простір. Зараз і ціни знизились. У новобудові візьмемо.
Така вистава, так у них все “несподівано” і складно вийшло. От тільк про те щоби у мене згоди запитати ніхто не подумав. Вислухала я їх, подивилась на ту квартиру, яку “випадково” одразу невістка знайшла в інтернеті і кажу що нікуди зі своєї квартири не піду і мови про це не буде.
Ой, як ще вони усі давай мене переконувати та соромити. А потім, коли вже виходили, то син каже:
— Я у вас, мамо, єдина дитина. Як не допоможете зараз, як не підете на зустріч, то на кого розраховуєте у майбутньому? Чи ви, мамо, молодшаєте?
І ось, я тепер не знаю чи правильно вчинила коли відмовила сину. Знаю, що вірно зробила і що у своїй хаті своя правда, але думаю, а чи справді не відмовиться від мене єдина моя дитина?
А як би ви вчинили на моєму місці?
04,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
