Чесно? Я до останнього пручалась і не бажала покидати рідний дім. Чоловік благав, по телевізору оголосили обов’язкову евакуацію, а я все не наважувалась залишити рідні стіни.
Свій дім ми з чоловіком змогли придбати лишень два роки тому. За цей час зробили лиш косметичний ремонт, я розробила квітник і поставили новий паркан. Здається, нічого такого, але я якось вросла в ті стіни. Знаєте, інколи складається враження що от тут твоє місце, все життя кудись біг чогось праг, а тут тиша і спокій.
Ми виїхали на своєму авто одними з останніх. Чоловік усю дорогу й розмовляти зі мною не хотів. сказав, що якщо щось з нами трапиться дорогою, то на моїй совісті.
— До мене їдьте, – сказала свекруха безкомпромісно, – У мене квартира простора, місця всім вистачить.
Тож ми й приїхали до мами чоловіка у трикімнатну квартиру в Черкасах. Перший тиждень приходили в себе. Нове місце нові люди. Донька наша маленька, якій усього три місяці після такої дороги занедужала трохи, але все вже слава Богу.
Ну а потім… Почалось.
Наша Дашуня вередуха. Спить вона мало, її аби на ручках носили і щось розповідали. Дивиться своїми очицями-намистинками і все посміхається. А от якщо покладеш у колисочку, посмішка змінюється голосними звуками невдоволення.
Дитина у нас пізня, довгоочікувана, тому ми й не переймались через це. Навпаки, одне вперед іншого брали нашу королеву на ручки і носили розповідаючи, який світ прекрасний довкола.
Свекруха прекрасна жінка, в минулому – актриса театру. Але зараз вона своїми глядачами обрала нас і щиро не розуміє, чому ми перемикаємо увагу на когось іншого:
— Ви себе не бачите зі сторони. Так не можна. У вас розмови тільки про дитину, ви все для неї. Ви нікого окрім неї не помічаєте. Навіть, якщо вона не поруч я чую тільки про неї.
З цього все почалось, далі – складніше. Людмила Борисівна залітає у нашу кімнату, коли мала вередує і намагається навчити нас, як потрібно заспокоювати дитину. Їй почав заважати візок у коридорі і стерилізатор пляшок у кухні.
А нещодавно узагалі сказала: “З’їжджайте”.
Ми розгубились, якщо чесно. Чоловік намагався пояснити своїй мамі, що наразі нам їхати нікуди, та й немає на що. За три дні його мама знову попросила нас звільнити квартиру. Довелось моєму чоловіку нагадати їй, що ту квартиру вони приватизували на двох, отже ми маємо право тут бути.
Тепер у нас не життя а тихий морок. У нашій кімнаті замок як і в на нашому холодильнику, навіть шафки в кухні поділено і замкнено. Людмира Борисівна сприйняла наші слова як виклик і почала робити нам дрібні неприємності. То колесо з візочка заховає, то їжу пересолить. А після того, як у нашій кімнаті усе було облито зеленкою, мусили й замок вчепити.
Я б ніколи в житті не подумала що буде усе ось так. Ми жили одне від одного далеко і у нас були прекрасні відносини. Я й досі люблю Людмилу Борисівну і хочу повернення того, що було, але окреме житло нам поки не по кишені.
Як же ж бути Зараз?
18,08,2022
Головна картинка ілюстративна з вільних джерел.
