До нашого двору збігались люди звідусіль, бо такого зчинилось, що ніколи й не бачили. Галина аж ногами тупотіла, усе намагалась у дім зайти і маму свою кликала, ніби та могла підвестись і вийти. Син мій спокійно стояв на дверях і нікого окрім голови села і відповідних служб у хату не впустив. Зрештою, ті поїхали розвівши руками, а Галя сіла в машину і пообіцяла нам що так того не залишить

До нашого двору збігались люди звідусіль, бо такого зчинилось, що ніколи й не бачили. Галина аж ногами тупотіла, усе намагалась у дім зайти і маму свою кликала, ніби та могла підвестись і вийти. Син мій спокійно стояв на дверях і нікого окрім голови села і відповідних служб у хату не впустив. Зрештою, ті поїхали розвівши руками, а Галя сіла в машину і пообіцяла нам що так того не залишить.

Для мене шлюб єдиного сина був подією хвилюючою. Я ж сама його ростила, жила його турботами досягненнями і прикрощами. Хоч і жив він у місті останні десять років, та все ж шлюб – то нова і невідома сторінка у житті.

Мені одразу його вибір видався дивним. Бачте, Галина несла себе і дивилась на людей мов із п’ядесталу якого. Слова у неї були на вагу золото, частіше мовчала, кривила губи , хмикала.

Але ж то було кохання мого сина і я хоч із важкою душею, але намагалась за нього порадіти. Та й жили вони ніби, як гарно між собою, то я свої переживання і думки не добрі тримала глибоко, за сімома замками.

Ото була мені єдина радість – сваха. Жінка хоч і міська, а родом із села:

— Смикнуло мене кохання у місто, та й мама казала, що в місті жити то не біля худоби ходити. От я й пішла за Семена думала, що буду мати кращу долю. А як матері не стало, то й хату я продала свою. А спитай – нащо? Був би в мене город і квітник, а так сиди на поверсі ворон рахуй, жінко.

Приїздила сваха до мене і на вихідні і у відпустку, у всьому допомагала, раділа роботі біля землі і худоби, ми з нею, як сестри були. Дивилась я на неї і не розуміла, як то у неї виросла така донька.

— Галя зовсім не телефонує. – сказала лиш одного разу про свою дитину мені, – І в кого вона вдалась?

Я ту тему не чіпала, ми взагалі рідко про сім’ю наших дітей балакали. Чекали онуків, вірили у те, що в них усе добре буде. Та й що я скажу тій жінці – ваша донька не така як мені треба? Головне, що сину добре.

От так десять років у парі мій син і прожив із тією Галиною. Хоча вже останні роки то не шлюб був а вічні непорозуміння і примирення. Галя більшого хотіла, кращого життя, подорожей і грошей, а мій син як працював інженером на заводі то так ним і був.

— Ох, чує моя душенька, що довго той шлюб не протримається. – каже мені Ліда одного разу. – Скоро ми з вами будемо чужими одна одній. Бачитись не будемо.

— То нікому не відомо, і наперед казати не треба. А ми з вами що б не стало а чужими не будемо ніколи, Лідо. Ви вже мені як сестра і вас із свого життя я нікуди не відпущу, – кажу свасі, як на душі лежало.

Одного дня син зателефонував і сказав, що Галина від нього пішла до іншого. Я вже тоді зрозуміла, що тому шлюбу кінець і вже нічого не буде.

Розлучились не надто гарно, бо Галина ділила все, що було у домі і навіть намагалась частину синової квартири отримати. Але не вийшло, кредит він виплачував і взяв ту квартиру задовго до шлюбу.

Ми з Лідою як спілкувались, то так і продовжували. Вона вийшла на пенсію і вже у мене майже жила. Зрідка їздила у місто по справам, адже здала свою квартиру.

Тут їй зле і стало після чергової розмови із донькою. Я у їхні справи не лізла, але там щось не ладилось у новій сім’ї і Галя все чорне що в душі було на маму виливала.

У стаціонарі Лідія була майже пів року. Галина маму не навідувала, а коли прийшла одного разу, то далі дверей палати не зайшла. Здалеку зміряла мамине ліжко поглядом і пішла про щось говорити із головним лікарем.

— Вона мене у пансіонат хоче відправити, – хлипала у трубку Ліда мені вже за кілька днів. – Навіть не запитала, сказала, що я їй у такому стані ні до чого, от і мусить вона думати про своє життя.

Звісно, я не дозволила тому статись і хоч Ліда не ходила, а я її до себе забрала:

— Впевнені. – підняла брову Галина, – Мені все одно, але нащо вам такий вантаж, ще й чужий?

Ліда у мене ще п’ять років жила, потім одного дня запросила у дім нотаріуса. Свою квартиру вона вирішила переоформити на мене.

— Лідо, в тебе донька є. Не по-людськи це все.

— Добра ти, свахо, дуже добра. Не шкодуй мене, бо я все добре бачу і розумію. Немає у мене доньки. А вам, добрі люди, хоч так віддячу.

Звісно, Галина про все  дізналась, приїхала маму забирати, влаштувала тут сцену, викликала усі можливі служби. Я з самого початку була проти тієї ідеї ,Лідиної, а вже як на те пішло, то я не хотіла і чути вже ні про яку квартиру.

— Ну тоді я її продам, – каже мені Ліда вперто, – Не розумієш, що поки є вона у мене, то покою я від доньки не матиму?

Квартиру Ліда продала таки і гроші віддала сину моєму і донці своїй у рівних частинах. Звісно, Вадим їх не чіпає, лежать у мене на купці.

А Ліда? Ліда і досі з нами, радіє появі дітей у мого сина від другого шлюбу, в’яже їм смішні шапочки і носочки. Обожнює читати їм казки і колисати найменшого.

Галя ж нас не знає і про маму геть забула.

Головна картинка ілюстративна.