До цього все йшло і я не розумію, чому сусідка тепер сидить у мене і хлипає. Але мені не повертається язик сказати цій жінці це вголос, але ж робити щось треба.

Мої сусіди були люди дуже добрі, ні разу мені не відмовили з сином посидіти чи позичити солі, хоч ми й були різні за віком, але вони мали сина такого ж віку, як і мій. В той період я була розлучена і мені було дуже важко і за дитиною глядіти, щоб успішність не знижувалася і забезпечувати родину. І от Марія Федорівна та Тарас Петрович мені в цьому допомагали, вони забирали хлопців зі школи і вели до себе, годували і перевіряли уроки.

Їхній син вчитися не хотів, а вони й не наполягали, бо він у них пізній і дуже вони його любили та балували:

– Всі професорами вирости не можуть, – казали мені на те, що у їхнього Ростика така погана успішність.

Попри те, що наші діти були багато разом, але справжньої дружби між ними не було. Чомусь не сходилися вони характерами і все.

Після школи шляхи хлопців розійшлися, Ростик вчитися далі не хотів, бо його ледве зі школи випустили. Він хотів шукати себе і подався за кордон, як він жив батьки не знали, Марія Федорівна лише молилася, а Тарас Петрович ходив мов та хмара.

Отак, мандруючи, Ростик пропустив і поминки за батьком, і материну кволість. Марія Федорівна геть упала з сил і мені часто приходилося бути біля неї, щоб провести різноманітні процедури, бо я за фахом медсестра.

І ось одного чудово дня Ростик вернувся і не сам, на порозі стояла така само дивна дівчина з татуюваннями і дредами.

Я не знаю, як сусідка стрималася, але вона впустила молодих до хати і аж ожила, поралася на кухні, щоб у дітей все було смачненьке. Але не минуло й тижня, як жінка опинилася в мене.

Вона дивилася невидющими очима кудись далеко і питала тільки, чи мене, чи світ:

– Як він міг таке зробити? «Йди, добрі люди про тебе потурбуються і притулків є багато». Я ж його ростила, берегла.

– Тоді міняйте замки і все, буде сам шукати добрих людей, – кажу я їй на те.

– Ні, як я свого сина любого з квартири вижену. Мені вже не довго лишилося.

– Відвезу вас до моєї мами, – кажу я їй, – буде вам разом веселіше, а там Ростик одумається і якось воно буде.

Так і зробили. Мама моя жила хоч і в селі, але в п’ятиповерхівці, всі вигоди в хаті і навколо всі один одного знають, переважно люди одного віку. Там Марія Федорівна прижилася, але рішення сина її дуже підкосило і скоро її не стало.

На церемонії Ростик щиро плакав, як мені видавалося, я дуже сподівалася, що він таки візьметься за голову, не так заради матері, як заради себе.

Бо чекав його великий сюрприз.

Зранку я прийшла до них в квартиру з сином і заповітом.

– Ростику, мати твоя залишила квартиру мені. Якщо ти виконаєш ряд умов, то вона буде твоя, а поки ти будеш жити і платити мені орендну плату. Не переживай, то так ти оплачуєш матері пам’ятник.

Так, Марія Федорівна на відстані подивилася на своє життя і зрозуміла, що давала синові більше, ніж він заслужив, тому вирішила все виправити.

– Ти вже мені вибач, що будеш це робити, але я вірю, що так буде для нього краще. Він має здобути професію і за нею рік працювати, тоді він матиме право на мою квартиру, а поки вона буде твоя.

Ростик впирався як тільки міг. Пробував грозитися, але мій син швидко з ним переговорив і Ростик зрозумів, що варто матері послухати. Зараз він працює і виховує сина з тією дівчиною, яка виявилася доволі приємною особою. Ще кілька місяців і я передам йому квартиру остаточно і моя совість теж буде чиста перед людьми, які мені допомогли в скрутну хвилину.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page