До цих пір не розумію, чому мачуха тоді так чинила, адже вона все одно свого не досягла та ще й втратила. А в батька мого все склалося якнайкраще, за що я дуже дякую Богу.

Мені було десять, коли мами не стало, проте, я до останнього не вірила, що вона ніколи більше не вернеться.

Я вірила, що зараз станеться якесь чудо, як в казках і мама знову нас обійме і ми будемо жити довго і щасливо.

Проте, тато через якийсь час привів до нас жінку, вона була дуже усміхненою і завжди мені щось гарне купувала, щоб я в класі виглядала гарно. Й справді, дівчата помічали, що мої речі стали більш кращими, ніж ті, в які мене одягала бабуся. Зі мною почали дружити і я була вдячна Вірі за це.

Коли я сказала татові, що Віра мені подобається, то побачила в його очах радість, але тут вже бабуся засмутилася, яка з нами до того часу жила.

Вона навіть образилася на тата і сказала, що хай сам вже тепер думає, а вона займеться своїм здоров’ям і поїхала до сестри в гори відпочити трохи.

Ми почали жити втрьох, я потроху звикала до того, що Віра з нами, вона була добра і терпляча до мене, тато дуже нами тішився.

Але якось Віра почала все частіше і частіше мене просити щось робити по дому – то пилососити, то сміття винести, посуд помити. Коли я відмовлялася, то вона казала, що я маю її слухати, інакше вона про все розповість татові і тоді він дуже засмутиться.

Я тата засмучувати не хотіла, а Віра зрозуміла, що тепер я у неї на гачку. Вартувало мені їй заперечити, як одразу вона брала телефон і питала чи має телефонувати батькові.

Я вже робила замість неї всю роботу, окрім куховарства, а вона щебетала батькові, яка у нас гарна і слухняна донька. Я не розуміла, чому вона без батька зі мною не така привітна, адже я стільки роблю, що заслужила на добре слово.

Розгадка крилася недалеко – Вірі не потрібна була я в нашій з батьком квартирі.

– Та я вже не знаю, як її спекатися! Що не скажу – все робить, мовчить і очима блимає, аж мене пересмикує! Я вже й Іванові казала аби віддав доньку бабусі, а він ніяк не хоче. Отак тепер і не знаю чи варто було з ним сходитися, бо я своїх дітей хочу, а тут вже ця є. Ще й Іван каже, що йому цілком вистачає однієї дитини…

Я тоді вирішила, що піду жити до бабусі, зібрала свої речі і пішла до її квартири, але вона її знову десь не було. Вона рідко за цей рік з нами бачилася. Я вирішила її почекати на сходовій. Вже темніло. А її не було, я не знала, що мені робити, коли побачила тата.

– Як ти мене налякала! Невже не можна було сказати Вірі куди ти йдеш?

– Навіщо? Вона не хоче аби я з вами жила. Каже, що хоче свою дитину, а я маю піти жити до бабусі, от я й прийшла.

Батько мене обійняв і сказав, що ми все вирішимо і варто просто поговорити один з одним. Ми прийшли додому і Віра зобразила на лиці турботу, мовляв, чого я пішла сама.

Але тато відправив мене в кімнату. А з нею про щось дуже голосно довго шепотівся. В результаті на ранок Віри не було вдома, а я прислабла, тато вирішив покликати бабусю і вона радо погодилася, коли почула, що Віри нема.

Потім тато зустрів ще одну жінку, вона була добра по-справжньому і я її називаю мамою. Вона привела на світ мені сестричку і я залюбки її няньчила, гуляла, мама завжди мене хвалила, що я її помічника. У нас міцна родина і досі і я собі не уявляю, як би у мене не було моєї сестрички чи мами, чи тата…

І от я себе питаю – чому Вірі забракло розуму просто любити мене, я б так само гралася з її дітьми і любила б. Як ви гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page