Мені було десять, коли мами не стало, проте, я до останнього не вірила, що вона ніколи більше не вернеться.
Я вірила, що зараз станеться якесь чудо, як в казках і мама знову нас обійме і ми будемо жити довго і щасливо.
Проте, тато через якийсь час привів до нас жінку, вона була дуже усміхненою і завжди мені щось гарне купувала, щоб я в класі виглядала гарно. Й справді, дівчата помічали, що мої речі стали більш кращими, ніж ті, в які мене одягала бабуся. Зі мною почали дружити і я була вдячна Вірі за це.
Коли я сказала татові, що Віра мені подобається, то побачила в його очах радість, але тут вже бабуся засмутилася, яка з нами до того часу жила.
Вона навіть образилася на тата і сказала, що хай сам вже тепер думає, а вона займеться своїм здоров’ям і поїхала до сестри в гори відпочити трохи.
Ми почали жити втрьох, я потроху звикала до того, що Віра з нами, вона була добра і терпляча до мене, тато дуже нами тішився.
Але якось Віра почала все частіше і частіше мене просити щось робити по дому – то пилососити, то сміття винести, посуд помити. Коли я відмовлялася, то вона казала, що я маю її слухати, інакше вона про все розповість татові і тоді він дуже засмутиться.
Я тата засмучувати не хотіла, а Віра зрозуміла, що тепер я у неї на гачку. Вартувало мені їй заперечити, як одразу вона брала телефон і питала чи має телефонувати батькові.
Я вже робила замість неї всю роботу, окрім куховарства, а вона щебетала батькові, яка у нас гарна і слухняна донька. Я не розуміла, чому вона без батька зі мною не така привітна, адже я стільки роблю, що заслужила на добре слово.
Розгадка крилася недалеко – Вірі не потрібна була я в нашій з батьком квартирі.
– Та я вже не знаю, як її спекатися! Що не скажу – все робить, мовчить і очима блимає, аж мене пересмикує! Я вже й Іванові казала аби віддав доньку бабусі, а він ніяк не хоче. Отак тепер і не знаю чи варто було з ним сходитися, бо я своїх дітей хочу, а тут вже ця є. Ще й Іван каже, що йому цілком вистачає однієї дитини…
Я тоді вирішила, що піду жити до бабусі, зібрала свої речі і пішла до її квартири, але вона її знову десь не було. Вона рідко за цей рік з нами бачилася. Я вирішила її почекати на сходовій. Вже темніло. А її не було, я не знала, що мені робити, коли побачила тата.
– Як ти мене налякала! Невже не можна було сказати Вірі куди ти йдеш?
– Навіщо? Вона не хоче аби я з вами жила. Каже, що хоче свою дитину, а я маю піти жити до бабусі, от я й прийшла.
Батько мене обійняв і сказав, що ми все вирішимо і варто просто поговорити один з одним. Ми прийшли додому і Віра зобразила на лиці турботу, мовляв, чого я пішла сама.
Але тато відправив мене в кімнату. А з нею про щось дуже голосно довго шепотівся. В результаті на ранок Віри не було вдома, а я прислабла, тато вирішив покликати бабусю і вона радо погодилася, коли почула, що Віри нема.
Потім тато зустрів ще одну жінку, вона була добра по-справжньому і я її називаю мамою. Вона привела на світ мені сестричку і я залюбки її няньчила, гуляла, мама завжди мене хвалила, що я її помічника. У нас міцна родина і досі і я собі не уявляю, як би у мене не було моєї сестрички чи мами, чи тата…
І от я себе питаю – чому Вірі забракло розуму просто любити мене, я б так само гралася з її дітьми і любила б. Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота