У той вечір усе від самого початку пішло на так. Я досі картаю себе за те, яка я балакуча. Ну от навіщо було зачіпатися з тією жінкою в купе? Коли поїзд рушив після короткої зупинки, я з острахом глянула у вікно й зрозуміла, що моя зупинка залишилося позаду. Мені аж подих перехопило від власної неуважності.
Я стояла на пероні чужої, геть незнайомої станції, тримаючи в обох руках величезні, важкі сумки. Кожного разу, коли збираюся в гості до доньки Світлани, намагаюся навезти їй усього домашнього: свіжого сиру, ягід, консервації, пиріжків.
Навколо швидко густішали сутінки, ставало прохолодно.
— Чоловіче, а коли якийсь наступний поїзд буде у зворотний бік? — розгублено запитала я у чергового, який саме проходив повз мене з ліхтарем.
Він зупинився, окинув мене втомленим поглядом і поправив кашкет.
— Та який тепер поїзд, жінко? На ніч усе скасовано. Аж уранці о шостій годині буде перший прохідний.
— А автобуси? Може, маршрутка якась ходить? — у моєму голосі вже бриніли сльози.
— Останній на район поїхав ще годину тому. Тут тепер нічого не знайдете, — відрізав він і пішов у бік службового приміщення.
Я залишилася зовсім одна на порожньому пероні. Від безпорадності та страху сльози просто застилали мені очі. Що робити в чужому місці посеред ночі? Я підняла свої пакунки й повільно побрела в бік автомобільної траси, яка виднілася неподалік. Думала, може, якась попутна машина зглянеться й підвезе мене ті кілька кілометрів назад.
Надворі знявся сильний, холодний вітер. Він постійно зривав хустку з моєї голови, задував під куртку, від чого я безперестанку здригалася. Мимо пронеслася одна автівка, навіть не збавивши швидкості, за нею — друга, обдавши мене хмарою пилу. Я вже майже втратила надію, коли помітила, як велика, темна іномарка почала пригальмовувати біля узбіччя.
Я полегшено зітхнула й підійшла до передніх дверей, які повільно опустилися. За кермом сидів молодий, добре вдягнений хлопець.
— Добрий вечір, синку, — звернулася я до нього, ледве переводячи подих. — Підвезіть мене, будь ласка, до сусіднього селища. Я випадково зупинку свою проїхала, а сумки такі важкі, що й кроку ступити не можу.
Хлопець невдоволено оглянув мене з ніг до голови, затримавши погляд на моєму старому взутті та торбах.
— Ви що, жартуєте? — грубо відповів він. — Мені тільки бракувало оце брудне дрантя тягнути в новий салон. Подивіться на свої чоботи, вони ж усі в грязюці. Скільки ви взагалі платите за таку послугу?
Мене наче окропом облило від цих слів.
— Ой, синку, я ж не навмисно, темно навколо, не розгледіла дороги. А грошей у мене з собою майже немає, лише дрібні на квиток були, я ж поїздом їхала за посвідченням. Не залишай мене тут одну на дорозі, прошу тебе.
Хлопець лише єхидно посміхнувся. У цей момент світло від ліхтаря впало на його обличчя, і я чітко розгледіла досить помітний, глибокий шрам прямо над його правою бровою.
— Шукайте собі когось іншого, — сердито кинув він, різко грюкнув дверима й так само швидко рушив з місця, залишивши по собі лише дим.
Я стояла посеред темряви, як очманіла, проводжаючи поглядом червоні габаритні вогні.
— Куди ж ти, сину? Почекай, зупинися… — ледве чутно прошепотіла я, але машина вже зникла за поворотом.
Тим часом моя донька Світлана, не дочекавшись мене на пероні нашої станції, почала не на жарт хвилюватися.
Вона одразу почала шукати знайомих із машиною, щоб забрати мене.
А я тим часом вирішила йти пішки. Іншого виходу просто не бачила. Дорога була довгою, але я сподівалася, що до ранку точно дійду до хати своєї доньки. Крокувати з важкими торбами було неймовірно важко. Ноги страшенно боліли, суглоби крутило від утоми, а на душі було дуже гірко через людську байдужість.
Раптом попереду мене спалахнули яскраві фари автомобіля. Машина стишила хід і зупинилася прямо біля мене. Звідти вибігла моя перелякана донька.
— Мамо! Ну як так можна? Я ж ледве з розуму не зійшла, коли вас не побачила на вокзалі! — Світлана підбігла й міцно обняла мене. — Навіщо ви пішли пішки по цій темряві?
Я і плакала, і сміялася одночасно від радості, що цей жах нарешті закінчився. Ми поскладали сумки в багажник і сіли в теплий салон.
— Заспокойся, донечко, усе вже добре. Головне, що ми разом, а це дорожнє непорозуміння швидко забудеться, — тихо сказала я, витираючи сльози хустинкою.
Минув рівно рік після тієї неприємної нічної пригоди. Наша родина чекала на велику радість — моя онука Юля мала ось-ось народити дитину. Ми всі дуже хвилювалися й з нетерпінням чекали звісток. Я разом із донькою прийшла під пологовий раніше, щоб підтримати Юлю й першими побачити дитинку.
Ми стояли у світлому вестибюлі біля великого вікна. Раптом до входу під’їхав великий, блискучий автомобіль. З переднього сидіння вийшов молодий чоловік. У його руках був величезний, пишний букет яскравих квітів. Коли він підійшов ближче й переступив поріг приміщення, моє серце на мить завмерло. На його обличчі, прямо над правою бровою, чітко виднівся той самий глибокий шрам. Сумнівів бути не могло — це був той самий хлопець, який залишив мене одну на нічній дорозі серед багнюки й вітру.
У цей момент двері коридору відчинилися, і до нас вийшла працівниця установи. Вона тримала в руках невеликий згорток, акуратно перев’язаний стрічкою.
— Вітаю вас, татусю. У вас народилася чудова дівчинка. Нехай росте здоровою на радість батькам, — з посмішкою промовила жінка, передаючи маля молодому чоловікові.
Він обережно взяв дитину, його обличчя світилося від щастя. Збоку до нього підійшла молода дружина, яка виглядала втомленою, але дуже задоволеною. Вона ніжно обняла його за плече.
— Ти радий, Дмитре? Дивись, яка вона крихітна, — тихо прошепотіла вона.
— Я неймовірно щасливий, Юлечко, — відповів він, не зводячи очей зі згортка.
Я стояла осторонь і не могла відвести погляду від цієї сцени. Мої думки мимоволі повернулися на багато років назад, у ті часи, коли моя донька Світлана залишилася сама з маленькою Юлею. Я тоді переїхала жити до них, щоб допомагати по господарству й глядіти маленьку онуку, поки донька була на роботі.
Одного разу ми з маленькою Юлею гуляли в парку, який розташовувався неподалік від приватного сектору. День був теплим, ми повільно йшли алеєю, як раптом я помітила дивний густий сірий дим, що піднімався над дахом одного з великих будинків. У вікні першого поверху було видно маленького хлопчика, який розпачливо бив рученятами по склу.
Я зрозуміла, що не можна втрачати ні хвилини. Поруч на доріжці бавився якийсь підліток.
— Хлопче, забирай мою онуку й біжіть звідси якнайдалі до центральної вулиці! — гукнула я йому.
Біля стіни стояла велика бочка з дощовою водою. Не роздумуючи, я занурила туди поли свого пальта, намочила одяг і підбігла до вхідних дверей.
— Малюче! Де ти? Озовися! — кричала я, пробираючись крізь суцільну темряву.
Хлопчик не відповідав. Я кілька разів падала, чіпляючись за перекинуті стільці, обпікала руки об гарячі предмети, але знову піднімалася. Раптом з кутка донісся ледве чутний, хрипкий дитячий плач. Я рушила на цей звук і натрапила на велику дерев’яну шафу. Там, сховавшись між одягом, сидів маленький хлопчик.
Я схопила його на руки, притиснула до себе й з останніх сил побігла назад до дверей. На подвір’ї вже збиралися люди, які почули шум і викликали рятувальників. Я передала дитину в надійні руки, а потім і сама вибралася на свіже повітря, майже непритомніючи від утоми й кашлю.
У коридорі закладу плакала й бідкалася його мати, постійно дякуючи мені за порятунок її сина. Мене відпустили додому досить швидко, а от малий Дмитро ще деякий час залишався під наглядом лікарів. Ми з онукою кілька разів приходили його провідати, приносили якісь іграшки. Опіки на його обличчі поступово загоювалися, але над правою бровою так і залишився помітний слід.
Тепер, стоячи у фойє, я дивилася на цього дорослого чоловіка з квітами й чітко розуміла, що це саме він. Той самий хлопчик, якого я колись витягла з вогню, і той самий водій, який рік тому зверхньо кинув мене на темній дорозі, пошкодувавши свій чистий салон.
Дмитро з дружиною повільно пройшли повз мене до виходу, навіть не глянувши в мій бік. Вони були повністю занурені у свої сімейні турботи й щастя. Я проводжала їх поглядом і відчувала, як усередині мене влягається будь-яка образа. Не було ні жалю про пережите, ні злісті на його вчинок.
Я зробила те, що мала. А все інше – його вибір. Хіба не так?
