От я ніколи не вірила у те, що можна виграти в лотерею. Хоча, ні десь у глибині душі сподівалася на чудо. Ну знаєте, дитяче ще щось залишилось. А раптом?
Скажу вам, що раніше часто купувала лотерейні квитки, але навіть трьох гривень, витрачених на них, жодного разу повернути так і не вдалось з моїм щастям.
Купувала ж я оті, найрозрекламованіші квитки, розіграші яких ледь не з феєрверками транслювали по телевізору. Ну але з часом це заняття набридло, і я перестала витрачати гроші на вітер. Та й шкода стало коли склала всі ті квитки і порахувала витрачене.
Та, як кажуть, життя любить сюрпризи. У мене є зять, Олександр. Хлопець він, м’яко кажучи, специфічний: любитель дармовини й швидких грошей.
Роботу він сприймає як тимчасову необхідність. Працює переважно на шабашках, і то не постійно. Основний критерій вибору підробітку: “А скільки платять?”.
– Олександре, ти б знайшов нормальну роботу. На пенсії ж копійки отримуватимеш, – казала я йому.
– Та до пенсії ще треба дожити, – відмахувався він. – А зараз шабашки приносять непогані гроші.
Дочка моя, Олена, схожа на чоловіка: шукає, як спростити життя. Як тільки молодшому онуку виповнилося два роки, вони зважились ще на одну дитину, а потім ще. І ось у мене вже троє онуків!
Чесно кажучи, їхній стиль життя мене не турбує. Це їхній вибір. Я пенсіонерка, грошей не маю, щоб їм допомагати. Подарунки онукам на свята – це максимум, що можу собі дозволити.
Та от як все повернуло. Нещодавно у мене був день народження. Олена з Олександром прийшли привітати мене. Обоє економні ж зайве. От і подарунок принесли такий, оригінальний: один-єдиний лотерейний квиток.
– Це не простий квиток, мамо, – загадково усміхнулася Олена. – Я відчуваю, вам пощастить.
Я поклала квиток у сумку й про нього забула. Лише через тиждень, розбираючи речі, натрапила на нього. Вирішила перевірити результати.
Коли я побачила, що виграла п’ятдесят тисяч гривень, не повірила своїм очам. Це була величезна сума для мене, більше, ніж моя пенсія за останні пів року!
І тут я зробила неймовірну помилку: Я одразу зателефонувала дочці, щоб поділитися радістю.
– Олено, ти не повіриш! Я виграла 50 тисяч гривень! – співала я в слухавку.
– Справді? – здивувалася вона. – Нам із Сашком ніколи не щастило, а тут такий подарунок для тебе! Вітаю, мамо!
Її щирість мене порадувала. Але ввечері пролунав дзвінок від Олександра.
– Так несподівано. Намагаюсь пригадати коли ти мене востаннє набирав і не виходить. Щось трапилось, синку? – запитала я.
– Тітко Галино, – почав він без “добридень”, – це ж ми купили вам квиток. Ви повинні віддати нам гроші.
– Що? – перепитала я, бо не вірила своїм вухам.
– Ну, хоча б половину. Ви ж все одно не знаєте, куди їх витратити. А в нас троє дітей. самі розумієте, що потреб повно.
Я остовпіла від такої нахабності.
– Слухай, Олександре, – відповіла я, коли знайшла слова. – Знайди собі нормальну роботу й перестань заглядати в руки до тещі! – І поклала слухавку.
Я довго ходила і думала що б таке собі придбати. Зрештою, вирішила що буде розумно вкласти ці гроші в те, що принесе мені дохід – в’язальна машинка.
Справа в тому, що про таку машину я мрію ще з молодості. Я шию непогано, тим і тримаюсь на пенсії. А в’язати люблю і маю ідеї.
Та й збут уже, ніби як налагоджено. На ринку маю подругу яка продає текстиль. В’язані пледи і об’ємні кофтинки одразу знайдуть власників. Все який плюс у бюджет пенсіонерки.
Та от ті гроші спокою не давали тим, хто квиток мені подарував. Наступного дня зателефонувала вже Олена.
– Мамо, Сашко цілий вечір нервував, – скаржилася вона. – Він вважає, що ти повинна поділитися. Та й я такої ж думки.
– Це мій подарунок, Олено, – твердо сказала я. – Я вирішила витратити гроші на те, що мені потрібно.
– Але ти ж знаєш, нам зараз важко, – наполягала вона.
– Ви дорослі люди, маєте думати про себе самі, – відрізала я.
Олена не збиралась відступати і все торгувалась зі мною. Зрештою, сказала, що я їй і не мама після такого і вимкнула зв’язок. Тижні зо два з тієї сторони було тихо.
Я не витратила виграш одразу. У глибині душі мене гризли сумніви. Чи не занадто я була суворою? Можливо, варто було хоча б трохи допомогти дітям? Але з іншого боку, вони й самі повинні відповідати за своє життя.
Коли я отримала гроші, першою покупкою стала в’язальна машинка, про яку я давно мріяла. Потім я придбала подарункові сертифікати у один із дитячих магазинів для своїх онуків.
так суми там не захмарні, але я пройшлась рядами і зрозуміла, що доньці вистачить придбати обновок. або іграшок дітям. З тим і завітала до них на гостину.
Однак, мусила йти з тими конвертами додому, адже зять спершу зрадув тому що я даю дітям конверти, а коли побачив що у них, розходився не на жарт.
Бачте, пан розраховував на гривні реальні. а не ті що вже ніби як витрачені:
— Могли б узагалі нічого не приносити. А то – сміх. Спеціально так зробили, аби образити?
От і зрозумій їх після цього? Ніби ж саме заради дітей просили в мене частину суми? Чого ж так реагувати, якщо я саме для ни ті гроші і витратила?
От скажіть, я щось не те зробила?. Як було б правильно вчинити на моєму місці?
Головна картинка ілюстративна.
