Додому Галина ледь дійшла. Підошва на чоботях уже рік як була тріснута навпіл, а тут дощ так недоречно. До всього наскрізь мокре взуття відмовлялось триматись купи, тож жінка мусила зв’язувати підошву із верхом гумкою для волосся.
Однак, нажаль, того дня чоботи були найлегшим із її випробувань, адже вдома на неї чекала свекрууха і чоловік. Вони підготували сюрприз від якого у галини волосся сивим стало одразу.
Галина і Павло були одружені уже десять років як. Обоє з не надто заможних сімей і могли покладатись тільки на себе, це їм ще до весілля дали зрозуміти батьки.
Молоді прагнули одного — купити власну квартиру, аби більше не тинятись орендованими тісними, старими помешканнями, за які ще й гроші потрібно великі віддавати.
У них підростало двоє дітей — восьмирічний Назар і шестирічна Марійка, які з самого дитинства були привчені економити й цінувати кожну копійку.
Усі ці роки кожна гривня у сім’ї була на рахунку: Галина працювала бухгалтером у місцевій компанії, Павло був інженером на заводі. Їхні доходи не були великими, але вони відкладали гроші з кожної зарплати, часто відмовляючи собі навіть у найнеобхіднішому.
Відпочинок, новий одяг чи іграшки для дітей — усе це зводилося до мінімуму. У їхньому домі панувало правило: “Зараз економимо, щоб потім жити краще”.
За десять років вони зібрали значну суму — майже достатнью, щоб придбати невелику, але затишну квартиру на околиці міста. Навіть оголошення уже передивлялись. а раптом випаде на їхні гроші підходящий варіант?
Галина ж мріяла про власну кухню. Не з чужими тумбами, старими кранами і вічно не працюючим зливом. Про місце де вона готуватиме улюблені страви для родини, куди вона придбає техніку яку не доведеться перевозити із місця на місце, а духовка буде вбудована,як і посудомийка.
Зрештою про дитячу кімнату в якій діти самі оберуть шпалери і меблі. Не доведеться усім разом жити у одній кімнаті, у них іх Павлом буде нарешті своя, окрема територія, як і у дітей.
А поки економили. Четвертий рік жінка ходила в одних і тих же чоботях, які не тільки не гріли і вічно промокали, а ще й мали тріщину на підошві.
Сьогодні ось, у взуття останній день життя явно. Такий очікуваний. але несподіваний дощ розмочив старі чоботи і верх таки відділився від підошви. Довелось гумкою із волосся якось все те скласти у купу і чвалати додому з мокрими ногами.
Здавалось, гірше вже не вигадаєш. але вдома на неї чекала свекруха і чоловік із новиною. Павло сидів на дивані, поруч була його мати — свекруха Галини, яку жінка завжди сприймала стримано. Її привітання прозвучало сухо:
— Привіт, Галю. Ми чекали на тебе.
Галина, ніби відчуваючи не добре довго, скидала пальто і так і не зібравшись з духом, таки пройшла до кімнати. Павло виглядав напруженим, а свекруха мала суворий, рішучий вираз обличчя.
— Що сталося? — запитала Галина якумога спокійніше, хоча. навряд їй вдалось видати той спокій і голосом і виглядом.
Павло обмінявся поглядом із матір’ю й почав пояснювати:
— Галю, ми з мамою подумали. У нас із тобою є чимала сума. І я вирішив. Ми вирішили, що ці гроші варто вкласти в іншу квартиру.
— Тобто? — Галина не розуміла, про що йде мова узагалі. — Як це “в іншу”?
Свекруха втрутилася:
— Для Олени, доньки моєї, сестри твого чоловіка. Вона зараз у складній ситуації, ти ж знаєш. Її чоловік покинув, залишив з дитиною, а вона живе в кімнаті гуртожитку. Це неприйнятно. ти б бачила які там умови, одна вбиральня на вісім кімнат. А душ? Туди ж зайти бридко. Ви молоді, ще встигнете зібрати гроші. А Олена зараз у скруті.
Галина не могла повірити своїм вухам. Тобто ці роки вони з Павлом відмовляли собі в усьому, працювали без відпочинку, щоб здійснити спільну мрію, а тепер що просто віддати чималу суму чужій людині?.
— Ви серйозно? Це наші гроші! Це наші роки економії! Про це не може бути і мови.
Павло виглядав винним, але наполягав:
— Галю, Олена — моя сестра. Вона родина. Ми не можемо залишити її в скруті зараз. Ми ще назбираємо, це лише питання часу. Ми маємо досвід уже, та й двоє нас а вона одна зовсім.
Галина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, але всередині все підстрибувало.
— Господи. та ви про що? Я собі ні чобіт придбати, ні дитині іграшку узяти. одягаємось із секонду і то в дні найбільших знижок. Квартири орендуємо найдешевші у віддалених районах з такими сусідами, що спокійна ніч то щастя. А тепер от так просто – Олені треба?
— Ти не розумієш, чи прикидаєшся? – пішла у наступ свекруха, – Родина завжди повинна допомагати одне одному. І твої оці негаразди — це дрібниці в порівнянні з тим, через що зараз проходить Олена. Зрештою, тебе ніхто не питає, ми просто поставили тебе до відома. Голова родини – мій син. Йому і вирішувати.
Однак, намарне свекруха думала, що на тому і кінець розмові. Наступного дня Галина почала діяти. Вона взяла всю документацію, пов’язану з їхніми заощадженнями, й пішла шукати правду. У них не було офіційно оформлених домовленостей щодо грошей, але більша частина була відкладена з її зарплат, і це давало їй перевагу.
Павло спробував помиритися, обіцяв, що вони знайдуть інший вихід, але Галина вже не мала наміру його слухати. Її розчарування було надто великим і сильним.
Уже через кілька місяців Галина подала на розлучення. Вона залишила квартиру, яку вони орендували, і переїхала до своєї матері разом із дітьми.
Зрештою, Галина таки отримала свою власну квартиру. Мама вирішила продати свою однокімнатну, доклали гроші, які були в Галини і таки переїхали у двокімнатну квартиру у новобудові.
Звісно, не так собі уявляла Галина життя у новому житлі, але діти мали окрему кімнату, а вона – простору і світлу кухню. Павло ж віддав таки свою частину грошей сестрі і та придбала у невеликому містечку однокімнатну квартиру, куди і переїхала, але не сама, а з чоловіком, який вирішив повернутись у сім’ю.
А Павло нині сам. Живе у гуртожитку у тій кімнаті де мешкала сестра. Мама не може його прийняти у себе, адже у неї чоловік який не хоче ділити помешкання із дорпослим сином дружини.
Тепер Павло уже ділить одну вбиральну і одну душову і купою незнайомців, але ні сестру, ні маму те не схоже не хвилює. Цікаво, він тепер щасливий? Родина йому допомогла у скруті?
Головна картинка ілюстративна.
