fbpx
Без категорії
— Доки ти тут сидиш і дітей ростиш, твій Сашко там, на заробітках напевне і другу родину уже завів. Я б на твоєму місці з’їздила і перевірила. Сама уже три роки коханкою у ось такого примірного сім’янина – знаю про, що кажу

— Доки ти тут сидиш і дітей ростиш, твій Сашко там, на заробітках напевне і другу родину уже завів. Я б на твоєму місці з’їздила і перевірила. Сама уже три роки коханкою у ось такого примірного сім’янина – знаю про, що кажу. За матеріалами Волинська Газета.

Щоб назавжди.

Наталка вискочила заміж ще у 19. Словом, як то буває, зустрілися вони з Сашком в інституті, одразу кохання-зітхання неземне. Вона перевелася на заочну форму навчання (бо ж, звісно, дівчинку швиденько зметикували) – і наші спільні нічні розваги тріснули, як мильна бульбашка. А ми були кращими подругами…

Минав час. Я ж не така. Мені вже 35, а я все літаю. Маю три вищих освіти – юридичну, економічну і філологічну. Правда, працюю секретаркою на модній фірмі, де ніхто мене про це й не запитував.

А Наталка… Та вона так погрузла у своїх буднях, що похід у перукарню був вищою мірою задоволення. Двоє коханих донечок – старшій вже 15, молодшій 7 років. Зате працювала за спеціальністю – вчителькою рідної мови у місцевій гімназії. Жили у маленькій «душці» на краю міста. Сашко – постійно на заробітках. А вона сама – у школу, зі школи, уроки повчили, супчик поїли, зубки почистили, спати повкладалися… Я їй співчувала.

– Ти, подруго, навіть не уявляєш, як це: кататися на крутих тачках, відпочивати у клубах, ні про ще не думати! У тебе ж все про одне й те ж… Та твій коханий, може, давно має когось там на заробітках. А ти тут, як квочка! – сказала так, бо мені щиро було шкода подруги.

Наталка поглянула в мій бік спочатку недовірливо, а потім розревілася.

– Ти послухай: у тебе ще все складеться, – пробувала втішити її.

– Так, – вперше за ці роки подруга погодилася з моєю теорією і твердо заявила: – Я сама його перевірю. Поїду туди. І якщо раптом ти права, тоді.

Наталка знову розревілася. Та це й зрозуміло. Двоє діток у її то 35 років, вчительська зарплата. Добре, хоч квартира сяка-така є.

Наступного дня подруга написала заяву про відпустку, дітей відвезла до мами, ладналася в дорогу.

У мене ж з’явилася пропозиція із розряду «гріх відмовитися». Один мій підстаркуватий кавалер запросив у Париж. Тож ми з Наталкою роз’їхалися: вона в Москву – робити своєму благовірному сюрприз, я – у Європу, споглядати землю з висоти Ейфелевої вежі.

У Парижі я забула про все: що доведеться шукати нову роботу, бо мене поперли після раптової звістки про відпустку (четверту цього року), що мій так званий кавалер давно одружений і нікуди від своєї «старої квочки» не подінеться, що Наталку приголомшила своїми натяками і повчаннями. Дійсно, що вона там виїздила? Хоча – хай усе зачекає.

Додому я поверталася вже не така щаслива. Романтично-букетний період прогулянок у Люксембурзькому саду відцвів, як торішня роза. Я була безробітною, самотньою, хоч і доволі впевненою в собі майже дівчиною. Але на душі було якось тоскно. Невже отак буде завжди: мене вигуляли, використали і врешті послали під три чорти. Я згадала про Наталку. Бідолашна моя подруга, їй, мабуть, зараз іще гірше. Швидко набираю номер подруги. Наталка запрошує на чай – голос звучить якось незрозуміло тихо. Їду.

– Ти знаєш, я така дурна, що завжди тебе слухаю, – «тепло» розпочала бесіду подруга. – Якщо думаєш, наче всі навколо такі, як ти, то глибоко помиляєшся. Не кожен шукає нових відчуттів і дзвонить тобі подібним. Мій Сашко тепер – бригадир на фірмі, я йому вірю, а тебе більше бачити не хочу.

Чай ми так і не пили. Тепер у мене не було ще й подруги. Наталці телефонувала майже щодня, пояснювала, що не зі зла, просто її було шкода. Зрештою, вона дозволила відвідувати їх, тож я періодично забирала додому її доньку-першокласницю.

– Тьотю Аню, а ти була би гарною мамою, – якось ошелешила мене Ангелінка. – Я тебе люблю, – і дівчинка щосили притиснулася.

Наталчин Сашко повернувся додому через півроку – на шикарному БМВ із величезним букетом. Якраз був День святого Валентина. Такої любові, як у їхніх очах, не завжди побачиш у молодят під час весільної церемонії.

Як же нестримно (вперше!) мені захотілося родину, ось таку – щоб назавжди.

Злата ВОЛЬНОВИЧ.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

facebook