— Донечко, не йди! – благала плачучи свекруха, – Ти єдине добре і світле у моєму житті! Мій син безпутній, а я стара! Залишся, благаю. Заради мене залишся, дитиночко.
Оксана стояла з величезною торбою речей на порозі. Нічого не розуміючи діти тихцем схлипували заховавшись за її спідницею. Біля під’їзду стояв бус, чекаючи коли жінка почне зносити речі. А тут таке!
Свекруху Оксана щиро називала “Мамо” і не інакше. Світла і неймовірно добра жінка. Скільки ж разів боронила вона Оксану від свого сина, Оксаниного чоловіка. Залишити її тут? Але ж сама тікає, бо життя не має спокійного. А, як ця жінка сама з таким синочком житиме. Обвела поглядом квартиру і важко сіла на стілець.
— Я не можу більше ні хвилинки тут знаходитись, мамо! Тут кожен сантиметр наповнений гнітючими спогадами. Мені тридцять п’ять, а я вся сива! З мене досить, я йду!
— Йому не довго залишилось, доню! – плачучи говорила свекруха, – невже не бачиш: він уже на самому дні. Не просихає тижнями. Такі довго на цьому світі не залишаються. Якщо ти з дітьми підеш він завтра ж мене кудись діне, а квартиру на вітер пустить. Я не за себе, за онуків переживаю. Тут і школа у них і садок. Я про одне мрію: дожити свого віка з вами. Бачити надію на майбутнє, а не те, як усе летить шкереберть.
Оксана плакала. Свекруха була їй ближче від матері рідної. Залишати її тут – приректи. В її словах був сенс. Але… Це означає ще невідомо скільки щодня переживаючи чекати повернення Сергія. Знову вислуховувати “нічні концерти” викликати поліцію ледь не щодня.
У неї уже не було сил. Її діти на це не заслуговують. Але ж мама! Як далі бути вона просто не знала.
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук заборонено.