Донька дивилась на мене великими очима які поволі наповнювались слізьми: “Мамо, як ти можеш? Ти ж знаєш мою ситуацію, на що я маю жити?”. Син лиш сплюнув і вийшов геть із хати. Невістка наздоганяючи чоловіка кинула між іншим: “Даремно тільки їхали. Телефоном сказати не можна було?”. Третій місяць зі мною не розмовляють уже.
Я на заробітки їхала ще коли діти до школи ходили. Нужда у нас була і велика. Сама ж я їх на ноги підіймала, та ще й чоловіка тягнула, бо окрім оковитої він нічого уже не бажав, не бачив і нічим не турбувався.
Тримала господарство, трудилась начорно, та ж все даремно, бо коли є кому з хати виносити, то скільки б ти не дбав, а нічого не будеш мати. Завезла я тоді дітей у село до матері, та поїхала в Італію до сестри рідної.
Скажу так, що ми із чоловіком жили у домі його матері. П’ятнадцять років я хазяйнувала там і вважала себе там господинею, але як тільки поїхала, так свекруха сина до себе забрала, а нашу хату продала, навіть у мене не запитавши. Гірко мені було, бо ж я ніби як і повернутись хотіла. Воно то ж ніби як і її, але я вважала ту хатину своїм домом, усе своїми руками там робила, майбутню старість там бачила.
Ну, але в мене були діти, була мама і я мала для кого працювати і куди дбати. А між тим діти росли, якось швидко проскочила школа, інститут. Уже й син наречену привів, а потім донька під вінець пішла, онуки посипались.
Та, чи то я їх так виховала, а чи доля в обох така, бо ж знайшли собі до пари таких самих як і самі – без колу і двору і дбати все потрібно було з нуля, а то й з мінусу.
Син ще робив, старався, а доня в декрет, та й по праці. Зять же мастак балакати, та дружину ластівкою кликати, а як був менеджером із зарплатнею середньою, так і залишився ним при двох дітях на орендованій квартирі.
Я десять років працювала, себе не шкодувала, все дітям та дітям, бо ж я мама і як в дитинстві смачну цукерку і кращу одяганку, то вже дорослим і техніку і машину і оренду квартири оплачувала. А ще ж онуки. Ну, а для кого баба на заробітках? Вони радіють передачам і грошам, то й я тішусь собі.
— Ну, а де ти старіти зібралась, доню? – запитує у мене мама коли я минулого разу у відпустці була. – Ти мені і дорога і люба, але вас у мене троє, то я цей дім на трьох і буду заповідати. Навряд, тобі брати віддадуть так просто свою частку, вони то так би й зробили, але невістки у мене такі, що копійки рахують.
Я так і сіла. Бо ж якщо на чистоту, то я про те і не думала. Мамина хата була моїм домом, мама була ось, жива і жвава, я так далеко на перед не зазирала. Ті слова були громом серед неба ясного. Таки так, а як я буду жити?
Знаєте, я коли приїздила, то дітям гарні гроші на гостинець давала. Коли по півтори, а то й по дві тисячі доларів. А того разу дала по двісті євро і прошу вибачення, бо ж і справді, мушу про себе подумати. Спочатку дім, а потім ремонти , меблі і техніка.
Я, наївна, по собі судила. Якби мені мама так сказала, то я би почала варіанти підшукувати житла, шукати робітників, знайомих, які могли б що зробити. Чекала такого ж від дітей своїх, бо ж то діти мої. А отримала сльози розчарування від доньки, бо ж я її покинула у важкий період і виявилось, що зять пів року з дому не виходить, а вона в декреті. Син вийшов мовчки, але нервово, невістка зневажливо запхала ті двісті євро у кишеню і сказала. що дарма лиш на дорогу тратились.
Третій місяць тиша. Діти мені не телефонують, навіть з мамою моєю не спілкуються – ображені дуже. Мені і прикро і соромно і лячно, бо ж я заради цих людей жила, я ними жила, все в них вкладала, а тут таке.
Складаю гроші на купку, уже три там зарплати і все думаю, а чи правильно я роблю. Може й справді, доки в них життя не налагодиться якось допомагати, хай і не так, як я те робила раніше?
Хто ж їх підтримає, як не рідна мама? Ну хіба я не правильно мислю?
Головна картинка ілюстративна.
