– Для чого ви її будували, якщо ні опалити, ні жити в ній неможливо? Взимку холодно, а влітку – спека?
Коли я їй щось в житті радила, то вона казала:
– Мамо, ви вже хату вибудували і мені все про вас зрозуміло.
Мені так було гірко то чути, бо аби ту хату вибудувати мені треба було не лише гроші, але й перед кожним прогинатися. Якось не заплатила додатково водію машини, то він просто всю цеглу з кузова й зсунув на купу.
Я перебирала кожну цеглинку своїми руками і не могла спинити сліз. Як так можна було взагалі?
А скільки треба було чекати аби ті матеріали виписати? А щоб пришвидшити, то треба було завжди помастити.
Як пригадаю ті гостини, ті варива для майстрів, які за стіл не сідали без пляшки, а потім так робили, що в хаті й кута рівного нема.
А як нарешті перейшли жити, то хата почала пліснявіти, хоча мене запевняли, що ця штукатурка з піску і вапна, то найкращий засіб від того, що буде пліснявіти. Я дивилася які чорні кути, як капає зі стелі і хотіла просто вити.
Всі ми жили в одній кімнаті, бо тільки одну і могли опалити, адже стелі були високі, кімнати великі і неможливо було й одну кімнату нагріти, все тепло втікало з хати, як тільки закінчував палити дрова.
Коли я заходила в інші холодні кімнати, то я не бачила того, що бачила донька, я милувалася, як вони помальовані в узори, як ясніє лак на меблях, чи рівно стоять покривала і як виблискує в серванті кришталь.
«Яка краса», – думала я собі.
То мій мозіль, то моя праця і я не розуміла, чому донька це все так зменшує і кепкує.
А потім вона стала сама будувати хату, роки їздила з чоловіком по світах аби заробити на неї. Чекала з дітьми, бо хотіла мати найперше хату, а потім дітей.
Її хата, мов палац: підлога мармурова, стелі у світлах, чотири ванни на кожну спальню, вся хата набита сучасною технікою, від шпалер очей не відвести, меблі зручні і все це під колір та для зручності.
І де моя донька – спитаєте.
А вона в тій хаті не живе.
Роки будувала, підбирала, сварилася з чоловіком за кожну дрібничку, а тепер вони живуть в Польщі, в хаті, яка втричі менша за цю, але вона вже є їхнім домом.
В тій малій хаті з’явилися її двоє дітей, яких я бачила лише по відео та на фото. Ще до всього цього вона їх раз привозила, а тепер сюди й ні ногою.
Я так надіялася, що вона мені скаже аби я їхала до них, щоб ми всі там разом жили, але вона й не думає.
– А хто мені за хатою буде дивитися? Її провітрювати треба, та поприбирати, ти ж бачиш, яке там все дороге!
А я знаю, що там все дороге. Там дві дитячі кімнати і одна ігрова повністю обладнана, яких там тільки нема іграшок, і гірка, і все на світі… Але ж діти вже давно з цього виросли і тільки раз тим скористалися, коли були приїхали.
І я знаю та й донька знає, що вона не вернеться в цю хату, не буде жити й дня всією родиною, що її життя тепер там. Але вона її не продасть і я буду вічно прикута до неї, далі вже вона думатиме, що робити з двома не потрібними нікому хатами, великими, які будувалися в великій надії жити в щасті і мирі.
Я ніколи її не питаю, але думаю, що вона тепер розуміє, як я почувалася, коли вона мені говорила ті слова, щодо нашої хати. А ви як гадаєте – зрозуміла вона мене чи ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
