Донька мене запросила в кафе аби познайомити з нареченим. Йти мені не дуже хотілося, бо душа моя була не на місці, але ж для Христі це така подія, що я маю її підтримати. Донька махала мені рукою, а кавалер сидів спиною до мене, але мені чомусь затерпли ноги і мороз пішов шкірою. Так і є, це ж треба, які у долі жарти…
Мені сорок один рік і я вже десять років, як вдова. Спочатку не вірила, що чоловіка нема, далі просто не мала сили це прийняти, а далі не хотіла ні на кого його проміняти, навіть спогади про нього були цінніші, ніж недолугі жарти залицяльників.
За який час донька виросла – я не знаю. Вже й поступила в інше місто, додому рідко приїжджає, рідко телефонує, каже, що вона зайнята.
А я залишилася сама, завела кота, але ж то не людина.
На роботі мене вважали доволі відлюдькуватою, то як тепер налагодити стосунки, коли й не знаєш, як почати спілкування з початку, не буду ж я перша запрошувати колег на каву чи в театр. Якось не можу.
І тоді я почала більше часу проводити в інтернеті, спілкувалася під різними обговореннями і мені один користувач сподобався своїм підходом до життя і думками. Ми почали спілкуватися і згодом вирішили зустрітися.
Яким же було моє здивування, коли це був чоловік на п’ятнадцять років молодший від мене. Давид наполягав на тому, щоб спілкуватися далі, бо вік нічого не означає.
Я не мала сили противитися, тому кинулася в ці відносини як у вир з головою. Навіть колеги на роботі помітили переміни в мені і почали цікавитися, що ж таке зі мною сталося.
Я й розповіла, що просто закохалася і вони мене привітали та щиро пораділи за мене. Давид приходив до мене не дуже часто, бо й сам працював, ми могли бачитися на вихідні і то тоді. Коли моя донька була на навчанні. Я не хотіла аби вона щось про нас знала, бо я розуміла, що це все не надовго.
Хоч розум казав одне, але серце вірило, що це почуття буде взаємним і триватиме хоча б рік.
Напевно, я отак сильно забажала, що ми справді зустрічалися рік, а далі приходи його ставали все рідші і все коротші.
Я не стала його тримати, хотіла аби він мене запам’ятав гарною жінкою, а не тою, що тримається за портки з червоним носом.
Мені важко було його бачити в місті, я не могла постати перед ним без макіяжу в наспіх застібнутій куртці і шапці, а ми стикалися по кілька разів на тиждень. Тому я поїхала до подруги за кордон, вирішила попрацювати там та прийти до тями.
Заодно і доньці зароблю на квартиру.
Так і сталося, я пробула три роки за кордоном і мала вже пристойну суму, як донька телефонує:
– Мамо, я заміж виходжу!
– Чудово, гроші на весілля твоєї мрії є!
– Вертайся, я тебе хочу з ним познайомити. Він просто чудовий!
І ось я бачу його спину, це Давид. Він справді чудовий і я рада за доньку.
– Аня, дуже приємно.
Розпитую чим займається, які подальші плани, запевняю, що допоможу з онуками, одним словом, з усіх сил стараюся грати в незнайомку.
– Моя донька не має нічого знати, – прошепотіла я йому, коли вона вийшла припудрити носик.
– Я згоден, – сказав і він.
Готуємося до весілля і я дуже щаслива за доньку. Звичайно, що я не буду з’являтися в їхньому житті і навіть з онуками не поможу, бо я поїду знову далеко-далеко. Поки не можу ще його забути, а там час покаже. Головне аби їхній шлюб був довгим і щасливим, правда ж?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
