Мій зять людина забезпечена, тому я спочатку доньці й не повірила, що він чеки всі перевіряє. Бо, хто ж таке буде робити і на такі дрібниці час тратити, коли молода дружина біля тебе?
А Оля моя й справді за Віталія на дванадцять років молодша. Красуня і розумниця. Тільки університет закінчила, а тут він, гарний і забезпечений, запропонував заміж вийти.
Ми справили пишне весілля і пішла ля жити до чоловіка. Віталій наполіг, щоб вона ніде не працювала, а займалася будинком, щоб вечеря смачна і прибрано.
– Доню, погоджуйся, – радила я тоді їй, – ще встигнеш наробитися, а як чоловік сам просить, то значить забезпечить.
І ось він їй залишив гроші, вона, звичайно, продукти купила і собі якусь дрібничку, чи на манікюр пішла чи в салон. Тобто, зробила приємне не тільки собі, але й чоловікові, бо він буде на неї гарну дивитися і милуватися.
А в кінці тижня вона йому й сказала, що грошей вже нема і треба ще.
– Я ж тобі давав гроші на тиждень! Де ти їх витратила?
– Як де? Ти ж їси це все і на мені це все, міг би й комплімент якийсь зробити!
Він там за голову хапався і бігав туди-сюди, а тоді й каже, що йому треба все обдумати.
Почав питати скільки чого Олі на тиждень треба і сказав, що вона має вкладатися в ось таку суму і він все буде перевіряти по чеках!
Донька подумала, що то якийсь жарт, але виявилося, що ні. Віталій почав присікуватися вже навіть до того, що вона купує продукти в дорогих магазинах. А могла б пройтися і купувати щось на акціях.
– Інші жінки вміють і копійку зекономити, а ти лиш переплачувати!
І ось в такому режимі вона прожила місяць і подумала. Що в чоловіка перейде це все, що він зрозуміє, що гарна жінка потребує вкладень і цим має займатися чоловік. А як інакше? Вона працює вдома і хай він платить їй половину своєї зарплати, адже, по закону, зарплата – то спільне майно подружжя. Отже, половина Віталієвої зарплати належить моїй доньці.
– Доню, ти на деякий час прийди до нас жити, але влаштуй йому показовий виступ, хай прибіжить перепрошувати.
Так вона й зробила, але вже тиждень минув, а чоловік навіть не телефонує, де ділася його дружина. Тепер я не здивована, що біля такого чоловіка й перша дружина не витримала і таке щастя попалося моїй доньці.
– Тоді лишай його, – кажу я їй.
– Я його кохаю, – кліпає та очима.
А моє материнське серце знаєте, як стискається, що моя донечка кохає такого скупердяя. Готова свою молодість і красу йому до ніг покласти, жити з таким відношенням, а він не цінує і цінувати не буде!
Я тоді вирішила сама з ним переговорити. Як доросла людина з дорослою.
– А у Олі все є, що треба, я не розумію, для чого вона скуповує купу взуття і одягу, купу баночок різних я вже не знаю чи для волосся, чи для чого, нема де ступити від цього мотлоху.
– Це все жінці треба чи ти дожив до своїх років і не розумієш цього?, – кажу йому.
– Та треба міру знати!
– Треба знати, що жінці треба в твої роки! Ми тобі даємо останній шанс – віддавай їй пів зарплати і тоді ми подумаємо чи вона до тебе вернеться.
– Що?, – у того очі стали як п’ять копійок.
– А то, за все треба платити, а ти нічого не цінуєш, що тобі дають.
Ми налаштовані рішуче і думаємо, що у нас все вдасться, а ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота