Донька на дзвінки не відповідала, як і новоспечений зять зі сватами. Ну а, що ми собі могли подумати хорошого, скажіть? Найняли авто і разом із чоловіком поїхали у те село, що й на карті його не знайдеш. Але, лиш сорому набрались, бо таку нам зустріч улаштували, що сором розповісти.
Свати ще до весілля на нас із чоловіком дивились дещо здивовано і відсторонено. Бачте, я не мала наміру годувати сто гостей і витрачати на сукню, яка буде на доньці лиш день – 10 тисяч гривень.
Ну та й, якщо вже геть на правду, де ми мали взяти ті тисячі доларів які у нас, як половину за забаву, попросили свати? У мене четверо дітей окрім Олени ще підростає. То як, перейти на хліб і воду, бо сватам весілля закортіло?
— От ми позичаємо, що не вистачає, а потім віддамо. – каже мені сваха гордо. – Все, аби сину гарне свято влаштувати.
Дивлюсь я на неї і не знаю, чи жаліти, чи посміхатись. Ніколи не розуміла людей, які після весілля ще роками повертають за нього гроші. Ну навіщо, поясніть?
Та от, свати у нас були саме із таких, тож весілля таки відбулось. Ми витратили рівно стільки, як змогли – 40 тисяч. То для нашої сім’ї великі гроші, та ще й в конверт молодим тисячу доларів поклали.
Але ж не догодили нічим, бо й третини не покрили витрат. Бачите у них, як починають дарувати, то й сватам і хресним і поварам. А ми ні до чого рук не доклали. Навіть чоботи, які повинен був мені на весіллі взути зять, довелось придбати сватам нашим, а не я їх уже привезла.
Але донька наша у цій ситуації стала на бік сватів. Що я їй намагалась пояснити, але свекруха їй – добра фея, а я за мачуху, бо не хочу, аби у неї раз у житті був бал. Ну й нехай, на її совісті.
Та ще більше випробування було вже після забави, бо ж молоді вирішили жити у селі при сватах. Прошу я дитину не йти у прийми. Ну та й хто зі столиці їде у село? Де таке видано?
— Мамо, там у нас буде власне житло, – каже донька гордо.
Повели вони мене і показують. Я дивлюсь і сльози на очі, бо бачу лиш коробку без вікон.
— Ми з чоловіком дім звели, зробили собі всі зручності на першому, а вже молодим як треба, то хай під себе другий поверх роблять.
Говорю я доньці, що то діжка без дна, та ще й не її. Лий не лий туди труд і гроші, а як було пусто, то так і буде. Ну скільки нині треба заробляти, аби коробку без вікон зуміти до жилого виду довести?
Але, як не вмовляла я свою доньку, лишилась вона біля свекрухи і ми мусили їхати у столицю без неї. Ще перший час вона зі мною розмовляла, хоч і не з великою охотою, а потім раптом припинила на дзвінки відповідати. Якби ж лиш вона, а то ні, зять ні свати трубки не беруть. От як бути спокійним, ну мало що?
Ми найняли авто і поїхали. Вже поночі під ворітьми стояли, але у двір потрапити не змогли. Заходим на подвір’я а на зустріч зять і донька:
— Чого ви приїхали? – чую від рідної дитини, – Ви мені більше не рідня. Ви своїм до мене ставленням і тим, як себе показали в останній час, мені очі відкрили. Тут тільки моя сім’я. Тут мене люблять і все для мене роблять, а ви лиш гроші рахуєте і бережете.
Так нас і не впустили і мусили ми аж до світанку спати в авто, а вже потім рушили додому. Соромно було і образливо. Не думала я, що від своєї Оленки коли діжду такого, адже вона завжди була маминою донечкою.
Ходжу який день сама не своя. А може я все ж не права і справді треба було якось підтримати свою дитину? Борги? А коли в нас їх не було? Та й з хатою, може не грішми, а фізично, ми могли б допомогти. Чи хоч вікна, чи там двері, їм туди придбати?
Але звідки, за які гроші?.
Ох! Не знаю я. Невже ж моя доня права?
Головна картинка ілюстративна.
