Донька наша прийшла дуже невдоволена і ще з порогу почала голосно обурюватись. Каже, що через нашу принциповість пустопорожню її шлюб на межі. Виявляється у неї у сім’ї почались непорозуміння тільки через те, що ми із чоловіком оту розмову зі сватами мали. Ми винні тепер… аж смішно.
Наша донька заміжня уже дванадцять років. не скажу, що в них от прямо там ідеальна родина, але живуть разом, на чоловіка вона не жаліється, дітки підростають.
Звісно, усіляко там у них буває. але покажіть мені ідеальну родину. Хату свою придбали, у се в дім надбали, то що нам батькам жалітись.
Зять наш, Ігор, хлопець з характером. Я не вмію навіть спілкуватись із такими от правильними і принциповими людьми. Можуть із донькою місяцями не балакати через якесь її слово криве, чи погляд не такий. Роботи міняє ледь не щомісяця, все шукає ідеальну і “правильну”.
Закони знає і скрізь вимагає щоб усе було по писаному. Не скажу, що він людина ледача, ні, навіть навпаки, але скажіть, який роботодавець довго стерпить такого робітника? От і бігає білим світом, хоча гроші у них у домі є завжди, бо підробітки він завжди має.
На відміну від сина, свати у нас люди дуже хороші. Ми з ними одразу знайшли спільну мову а згодом і потоваришували родинами. Кажуть. друзі ті що змолоду, але ми з тим не погоджуємось. Валя і Петро стали нам і ріднею і справжніми друзями. Я з Валею могла про все на світі поговорити, ми не раз збирались і їздили разом на відпочинок і так просто по сто грамів “кави” перехилити у свята.
А п’ять років тому занедужав наш сват. Ситуація була складною. але врятувати його можна було, просто гроші треба були і не малі. Ми із чоловіком мали досить таки велику відкладену суму і коли зрозуміли, що без нашої допомоги ніяк – майже всі їх позичили сватам.
У той момент мова була про те, що коли сват одужає, то нам усе частинами повернеться. Ми знали, що так воно і буде, бо в них є стабільний і досить таки високий дохід, просто саме от тієї миті необхідної суми на його порятунок вони не мали.
рік минув, два. Сват уже й забув що на тому світі однією ногою був, живе собі далі ніби нічого і не було. А нещодавно до нас на гостину на іномарці приїхали. Ми із чоловіком тільки очі округлили, бо вартість її вдвічі перевищує ту суму, яку вони нам винні.
Не я перша, чоловік їм про ті гроші нагадав. Просто не витримав коли сват почав вихвалятись. що зумів сам заробити у такому віці на свою мрію. Коли Петро почув про ті гроші став у позу. бачте, його образило, що ми собі дозволили нагади їм про борг, адже ж була мова що повернуть тоді, коли зможуть.
— А я думав. що ми друзі. До вас перших приїхав, гадав порадієте за нас, обмиємо. А у вас заздрість прокинулась. Е-х, шкода, що через якесь авто ми от так розійдемось.
Сіли вони і поїхали собі, а вже за два дні доня до нас прилетіла обурена. Почала нам вимовляти за те, що ми нагадали сватам про ті гроші. Говорила, що через наш учинок у її родині спокою немає, навіть сказала, що ми повинні вибачитись перед родичами.
— Вам ті гроші так треба? Ви ж не просто так їх позичили а в скрутну хвилину. Зможуть, віддадуть, чого в очі лізти? Робіть, мамо, тато щось, бо у нас із Ігорем до розлучення йде. Не очікувала я від вас такого. Не очікувала.
Але чоловіка слова доні не на жарт зачепили. Якщо раніше та справа була для нього не принципова, то нині прямо став у позу і все. Є в нас усі відповідні документи, можемо свого вимагати, але я поки його відмовляю.
як би там не було, але мені шкода багаторічну дружбу руйнувати, та й сім’я доньки може розпастись.
А от чоловік мені доводить, що дружби і не має ніякої. Мовляв, нас використали.
Підкажіть, як у цій ситуації правильно вчинити. Варто зачекати, чи все ж чоловік правий?
06,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
