Мені було тридцять п’ять років, коли я з подивом дістала зі скриньки для листів, документи з суду: чоловік подав на розлучення…
Я кліпала очима, адже Матвій ні словом, ні пів словом не показував, що у нас щось змінилося! Він їв, пив, спав, сидів перед телевізором, перевіряв у дітей у роки і ні пари з уст!
Я кинула перед ним лист, а він очима забігав.
– Я іншу маю жінку, ти будь мудра і не показуй перед дітьми нічого, тримай себе в руках. Квартира моя, діти прописані в твоєї матері, тому ти тут не маєш ніякого права.
– А як же діти?
– А що діти? Я їм буду допомагати…
Отак я опинилася з дітьми в мами. та мене геть не зустріла з розкритими обіймами.
– Не вміла чоловіка втримати і на мою шию хочеш все перекласти? Ні, не вийде! Я тільки жити почала, у мене кавалер є і мені квартира потрібна, а ти йди жити в бабусині хату.
– Але вона на околиці міста і стара!
– Нічого, помалювати і провітрити та можна буде жити.
Отак я опинилася в старій хаті, ще біленій знадвору і під дощатою стріхою. Донька одразу носом закрутила.
– Я тут жити не буду! Тут ні ванної нема, до школи далеко, смердить тут мишами! Я йду до тата! Відвези мене до тата!
Я мусила телефонувати до Матвія. Чесно, думала, що він доньці відмовить, але той її забрав:
– Ти зауваж, що я на неї аліменти платити не буду.
Добре, що син зі мною залишився, бо я б не витримала. Довгі дні я не могла пробачити доньці її вчинку, адже вона не мала вибрати батька, який нас вигнав з квартири.
«Видно, пішла в нього характером, там, де вигода, там вона буде», – подумала.
Але треба було братися за роботу і з часом наша хата пахла вапном та свіжою фарбою, мама мені допомагала з ремонтом, як і її кавалер, добре, що він мав машину та підвозив матеріали, міг поїхати за майстром. З часом мені навіть сподобалося жити у своїй хаті, виходити на власне подвір’я і йти босими ногами по траві. У Дмитрика й друзі на вулиці знайшлися, я легко відпускала його на нашу тиху вуличку їздити на велосипеді чи гуляти х друзями, подружилася з сусідами.
Потроху стала забувати за чоловіка. З донькою бачилася, але теж рідко, бо вона була зайнята допомогою мачусі з дитиною.
Від цього мені ще більше стискалося серце. Адже власні матері з братом посидіти не хоче і допомогти, а тут он яка помічниця.
Коли прийшла до нас мама, то я їй і розповіла, що мені пече. А вона й каже:
– А що ти хочеш? Вона дитина, вона буде там, де краще їй і легше. То Дмитрикові мама потрібна більше, ніж душ і туалет хаті. Того й залишився зі тобою.
Хай буде це правда, але ж все одно, хочеться аби вибрали тебе.
Моє щастя у власній хаті тривало не довго, будівельна компанія викупила землю і вирішила будувати житловий комплекс, нам пообіцяли трикімнатну квартиру і я радо погодилася.
П’ять років йшло будівництво, ми то в гуртожитку жили, то знімали квартиру однокімнатну, але нарешті настав той день, коли ми перейшли у нашу нову квартиру, з новим ремонтом і умеблюванням.
Звичайно, що я запросила доньку.
Вона оглянула квартиру, а тоді й каже мені:
– Мамо, хай це буде моя кімната. Ти не проти? Я б дуже хотіла вернутися до вас.
А далі почала розповідати, що вона не хоче жити з батьком, бо вона там лише нянька для їхньої дитини, яку переселили в її кімнату.
– Свєта взагалі каже, що не буде оплачувати моє навчання, що це дорого. Не враховує того, скільки вона грошей зекономила, коли я практично була нянькою ці шість років для її дитини!
Я дивилася на вже дорослу доньку і хотіла їй сказати, що вона зробила свій вибір і хай туди йде. Але слова матері про те, що вона ще дитина мене зупинили. Я думаю дати їй шанс, а ви як гадаєте – так правильно?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота