Я жінка похилого віку. Цього року мені виповнюється 71 рік і знаєте що, я дуже жалкую за прожите мною життя. Адже насправді виявилось, що тепер у цьому віці я взагалі нікому не потрібна.
У мене є дочка, їй 36 років, звуть Світлана, але з кожним разом все більше і більше мені здається, що ми зі Світлою навіть не родичі. Не схожа зовні ні на мене, ні на чоловіка. Що вже казати про характер.
Я жінка проста, виросла у селі. Потім поїхала до міста працювати. Там же зустріла Василя. Прожили з ним ми років з десять устигли отримати квартиру від заводу і доньці життя дали. А потім він іншу знайшов і до неї пішов. Домовилися, що квартира нам з донькою залишається. Ми потім її так навпіл і приватизували, пізніше вже.
Світлана росла дівчинкою дуже старанною, старанно навчалася в школі, вступила на безкоштовне навчання до університету. Завжди гарно і охайно виглядала, манери як у аристократки, хоч ніхто її цьому не вчив. Ну а потім почала працювати в одній компанії. Роки йшли, а ні хлопця, ні дітей у Свєти не було.
Вона вся в кар’єрі і зараз. До мене раз на місяць телефонує і лиш повідомляє, яку точку земної кулі відвідала. Знаю, що має квартиру у столиці і будинок під нею. Не знаю, що то в неї за робота така, але може собі дозволити.
Я ж у Черкасах живу. Вирішила, що якщо донці наша квартира не потрібна, то хай на мене її перепише повністю. Ну а що? Якось я сама не розумію, чи господиня, чи так, на пів ставки. Та й Абрам Львович мені не раз казав, що так не правильно. Він мій супутник життя. Рік разом уже. Нарешті, на старість хоч, маю пару і не сама.
Донька як почула, що саме я від неї хочу, таку сцену влаштувала. Скільки я всього почула! А на завершення ще й Абрама Лювовича приплела навіщось.
Мені тепер так гірко. У неї ж усе є. Невже вона не розуміє, що я теж повинна мати тверду землю під ногами. Ось Абрам заміж покликав. Чим не подарунок на весілля матері. Ал вона мене не чує і не розуміє. Я для неї і мої бажання уже давно не актуальні.
Головна картинка – pexels.
