Я все життя любила правду і мені краще було знати, що людина про мене думає поза очі, ніж хай мило усміхається в обличчя, а за пазухою камінь тримає.
Донька моя того не розуміла, певно, я її надто оберігала та опікала. У неї в житті все було легко, бо ми з чоловіком працювали лише для її блага, любили її понад усе в житті і молилися аби Бог її беріг.
Що я ще могла зробити для своєї дитини? Я не могла замість неї назбирати шишок. Якби можна було – то я б і таке зробила, Бог бачить, що не брешу.
Отож, росла наша Неля в добрі і щасті, думала, що всі до неї добрі, без зусиль отримувала друзів і так само не витрачала зусиль аби їх втримати.
Бог дав їй і гарну зовнішність, тому вона сама перебирала кавалерами і вибрала серед усіх, якого думаєте?
Правильно – найкрасивішого.
– Дитино, – просила її я, – Гарний він, нема що сказати, але ж про що ви говорите, коли наодинці?
– Мамо, ви нічого не розумієте!
Я то якраз і розуміла, бо Артем гарний, але ж що не спитаєш, то цигикає, наче підліток, а хлопцю двадцять чотири тоді було.
Думаю, що говорили вони про Нелю, тому їй видавалося, що чоловік має знати, який вона фільм дивилася і який лак модний в цьому сезоні…
Одружилися і ми з обох сторін допомогли їм з квартирою. І тут ми з чоловіком постаралися аби діти мали де жити, щоб не тратили молодість по заробітках.
Почали вони жити спочатку для себе, потім з’явилася на світ Христинка, Нелі тоді було тридцять. І відтоді скільки я пам’ятаю, все Неля на дієті, щоб привести себе в гарний стан.
Мені аж серце стискається, коли дитина хапається у нас з дідусем за пиріжки та солодке, наче в якійсь неблагополучній родині росте.
– Мамо, у неї на це є сухофрукти і свіжі фрукти, які коштують в рази дорожче, ніж ваша цукерка з неякісного шоколаду!
Та я нічого не кажу, але ж дитина і це має їсти…
Артем з гарного чоловіка перетворився в ще кращого, вже не цигикає, але розмови у нього лише про свою майстерню, де він з компаньйонами виготовляє меблі. Яке дерево підросло в ціні, яке не варто й брати, яке стелити на підлогу, а з якого робити меблі… Чим лакувати, чим фарбувати, як сушити… Я вже й сама можу до нього йти в майстерню працювати.
А Неля лиш фиркає на то. Їй не цікаво, бачте, як він заробляє, головне хай гроші приносить.
Ну і я сама бачу, що як зять до нас приходить, то все наминає, як з голодного краю – пироги, голубці, котлети… Ще й не відмовляється з собою брати!
Ви десь бачили аби зять до тещі щонеділі на пироги приходив? А він приходив!
Я доньці кажу – дивися за чоловіком, бо йому не так твоя фігура зараз треба, як розуміння і підтримка, хоча б елементарно, смачною вечерею, а не корисною!
Та де там…
І ось одного вечора Артем до мене зателефонував. Я здивувалася, бо лиш середина тижня, а він дзвонить.
Вийшла до нього і він мені й зізнався, що закохався.
– Не подумайте, що я вже ходжу на сторону, я не такий. Я спочатку одні стосунки закінчу, а тоді вже інші почну. Я вам каже аби ви знали, що я вчинив послідовно, а не так, як Неля потім буде розповідати. Бо ви мені були доброю тещею.
І все. Вже по родині.
Я доньці розповіла за розмову і вона образилася, що я його отак без кривого слова відпустила.
– Доню,- кажу я їй, – Ти з людиною жила, ти мала думати, що у вас там і як. Як він тебе попереджав, що хоче щось змінити, то треба було прислухатися.
Але вона ні як не розуміє, каже, що мами так не діють, як я, і от я хочу спитати – я поступила неправильно?
Фото Ярослава Романюка.
