— Доню, одумайся! – благала мати, – Те, що він тобі пропонує чистої води афера, і саме ти залишишся без нічого. – Тамара Василівна бачила, що донька слухає, але ні словечка не чує і розуміти не хоче, – Гаразд, – резюмувала різко, – коли залишишся з дитиною без копійки і даху над головою, до мене повертатись не смій. Віднині ти не моя дитина.
А Ларисі й байдуже. Скільки років одна прожила, а тут нарешті зустрівся справжній мужчина. Оточив її і дитину такою турботою і любов’ю, що лиш у фільмах таке бачила. Вдівець. Є доросла донька – успішний юрист. Ростив і виховував сам. Живе один у центрі міста. Ну чого питається ще для щастя потрібно? А у мами проста жіноча заздрість. Тато он усе життя на дивані пузо чухає і з політиками через телевізор з’ясовує стосунки. Що вона взагалі у любові розуміти може?
∗ ∗ ∗
Сьогодні у Лариси свято. Ще б пак – розписались. Без торжества, просто і дуже романтично. Тепер уперше в житті сидить у кріслі літака у першому класі. За вікном пропливають хмари, а у душі співають янголи. Вони летять на відпочинок. І не просто відпочинок – кругосвітню подорож на цілих пів року. Донька поруч також сміється і щось радісно наспівує.
Повернуться вони уже в оновлений дім. Доки вони відпочиватимуть, донька Дениса Олександровича, її чоловіка, погодилась наглянути за ходом ремонту. Найнято талановитого дизайнера – повернуться в палац.
Лиш спомин про реакцію мами на її щастя, викликає сум. Вона ж зустріла свою долю, а мама в крик. І діла того. Це ж не її майбутній чоловік – а саме Лариса запропонувала продати свою двушку і зробити ремонт у його холостяцькій квартирі.
— Ех, – мовив він тоді, – якби десь узяти тисяч двадцять доларів! Жили б ми утрьох нарешті, як люди. Нова сім’я у оновленому домі де нічого не нагадує про старе. Переступити через усе пережите і почати нове життя з нового, чистого аркуша.
Тоді вона одразу і запропонувала продати її двушку. Нащо воно буде стояти? А так усе в них буде в новому житті нове і прекрасне.
А подорож? Так вона про неї усе життя свідоме мріяла. І він. А гроші залишились. То доля. От і летять.
Через пів року повернулись. Квартира сяяла! Ні навіть не так. Вона була ідеальна і неперевершена. Лариса обійшла усі кімнати і очам своїм не повірила.
— Оце краса! А де кімната Лії?
— Не розумію, – Денис Олександрович поглянув здивовано, – твоя донька, що житиме з нами?
У Лариси мову відняло:
— Ну, так! Ти ж казав оновлений дім для нас трьох.
— Так я про свою дитину говорив. А чужого мені в домі не потрібно. Досить я пів року з нею панькався.
— Але я не залишу її. Це моя дитина я житиму лиш з нею.
— Твоя справа. Ти її після продажу свого дому до мами прописала? Ну що ж, це твій вибір.
Лариса стояла і кліпала очима. Де її прекрасний і такий уважний Денис. Оце був геть інший не відомий їй чоловік. Жене її дитину з дому. З її дому.
— Нічого подібного, – мовила гонорово, це і мій дім теж. Моя донька житиме зі мною. І питати я в тебе не буду.
— Помиляєтесь, дамочко! – говорив і хижо виблискував очима, – Ця квартира належить моїй донці. Я тут з нею проживаю, лишень з її доброї волі. А вам красно дякую за відпочинок і прошу на вихід.
Лариса пручалась і щось намагалась довести. Уже за дверима подзвонила в поліцію, але нічогісінько зробити не змогла.
Денис Олександрович подав на розлучення, Лариса – до суду. Але нічого, абсолютно нічого не отримала. Лиш мусила сплатити судові витрати.
Мама Ларису на поріг не впустила. Лиш онуку забрала до себе. Лариса знімає десь у якоїсь бабусі кімнату. Ось і вся любов.
А ця історія, абсолютно реальна.
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук заборонено.
Головне фото – firestock.
