Вони познайомилися в маленькому квітковому магазинчику. Вона вибирала квіти для колег-жінок аби привітати з якимось святом. Ці «привітання» її страшенно дратували, бо, по-перше, вона не відчувала святкування, оскільки купувала подарунки для всіх, по-друге, воно не було важливе для її колег, а важливим було швидше піти додому і відпочити від нудної роботи. Робота в офісі її теж дратувала, бо, знову ж, по-перше, робота взагалі дратує, а по-друге, нудна робота дратує в сто разів більше.
І от стоїть вона, Руслана, і обирає квіти за наданим бюджетом, тобто чи красиві чи всім одинакові.
– Це вам, – вивів з мук вибору приємний голос. Очі ковзнули по ніжній білій бутоньєрці.
– Мій випускний був дуже давно, – Руслана засміялася.
– Це вам для побачення зі мною.
– Ого, як самовпевнено ви вибрали мені квітку.
– Я би вам і плаття підібрав білого кольору, але буду, на перший раз, не настільки самовпевненим і дозволю вибрати вам.
– Було б краще спершу назватися, потім вияснити чи я хочу з вами на побачення. А ще далі дізнатися, що якщо воно й буде, то в джинсах за кухлем крафтового.
– Любомир мене звати і крафтове я теж люблю.
І закрутилося-завертілося. Побачення, прогулянки, фільми і концерти. Чудові перші місяці усвідомлення, що найкращий в світі чоловік саме поруч з тобою.
Весільну церемонію провели в вузькому колі рідних і близьких. І почали жити-поживати і добра наживати, як то кажуть. Через кілька років купили квартиру, облаштували ремонт і завели дітей.
А потім щось пішло не так. Так часто буває. Втома від такого життя, втома від такого життя один з одним. Мізерні образи, що перетворюються в лавину. І так далі і тому подібне.
Почали жити кожен для себе. Все поділили і розділили, кожен розділив себе на «до» і «після».
– Мамо, – питала Руслану вже доросла донька, – Чому ви з татом перестали жити разом?
– Ми просто перестали бути один для одного найціннішими в світі людьми.
– Чому?
– Так буває. Люди живуть поруч кожного дня. А «інший» з супер-героя перетворюється на людину, яка забуває опускати сидіння унітазу, варить несмачну каву і їсть мозок.
– Тобто, ти хочеш сказати, що всі отак закінчують, як ви?
– Доню, у тебе завтра весілля. Ти, справді, хочеш продовжити цю розмову.
– Хочу, – вже не таким впевненим голосом сказала Леся.
– І чого ж ти боїшся? Що ви будете такі. Як ми з татом?
Леся опустила очі, які наповнилися сльозами. Бо все збігалося. Вона йшла тими ж стежками, що й мама, чи, може, то спадкове, чи в завченій поведінці?
– Доню, я дуже любила твого тата і так само дуже його ідеалізувала. А він був людиною, а не героєм з книжок чи фільмів. От ця різниця в очікуванні і реальності наш шлюб і зруйнувала. Але наше кохання не минуло марно, воно дало нам вас з сестрою. А це більше, ніж можна очікувати. Більше, ніж може витримати одне серце.
– Ти справилася?
– З чим?
– З серцем?
– Ви мені те серце клеїли своїми усмішками.
Руслана обняла доньку:
– У вас все вийде. Ви ж не ми з татом. А якщо й не вийде, то, головне, пам’ятати ким ви були одне для одного. Ким будете для своїх дітей. Ким будете для себе. Але я просто впевнена, що твій Сергій – святий, бо їсти те, що ти готуєш і хотіти це смакувати кожен день. Треба тебе дуже любити.
– Мамо! – обурено вигукнула Леся.
– Це правда.
Вони обнялися, думали про своє, про завтра, про зачіски, сукню і церемонію… Про дрібниці, які не мають переважати над коханою людиною.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
