fbpx

Дощ не вщухав. Блискавки пронизували небо і гриміло так, що аж стіни здригались. Мирослава тихесенько встала з ліжка, аби не розбудити сина. Визирнула у вікно і отетеріла. Попереду хати на лаві під дощем лежав чоловік. Господи, це ж її тато! Скільки ж він там пробув, адже він і на поміч покликати не міг – уже пів року нерухомий

Дощ не вщухав. Блискавки пронизували небо і гриміло так, що аж стіни здригались. Мирослава тихесенько встала з ліжка, аби не розбудити сина. Визирнула у вікно і отетеріла. Попереду хати на лаві під дощем лежав чоловік. Господи, це ж її тато! Скільки ж він там пробув, адже він і на поміч покликати не міг – уже пів року нерухомий.

Схопивши парасолю, як була вискочила на двір. Сяк – так затягла його до хати. Мокрий до нитки. Хоч на дворі і літо, але дощ був холодний. Поклала на диван. Ледь переодягла. Десь у кімнаті плакав малюк, але Мирославі було не до нього. Руки трусились, чи то від холоду, чи від хвилювання. Скільки ж вона спала? І як її тато опинився у неї попереду дверей?

Мирославів тато залишив родину коли дівчині було сім. Добре пам’ятає, як ридала матір і вони удвох просили тата одуматись і не залишати їх. Та де ж там! Його чекала молодша від матері і більш вільна у життєвих поглядах Зіночка. Розкута молода, вона хоч і мала двох дітей від різних чоловіків, але від кавалерів відбою не мала. Чимось мабуть узяла вона татка Мирослави, бо він залишивши свою дитину з радістю усиновив її двох. Одружився і в колишню родину і носа не показував.

Мирослава його до цього дня двічі бачила: коли запрошувала на весілля і в палаті після того, як ото з ним сталось. Її він за дочку не мав і навіть коли вона з подругами подолавши сотні кілометрів приїхали просити його на весілля сухо відповів, що не зможе і зачинив перед носом ошелешених дівчат двері.

Мирослава гарячково набрала номер татової нової дружини. Слухавку підняв син. Чутно було, що десь в дорозі.

— Матері тиждень тому не стало. Нам потрібно дім продати, а там він лежить. Він твій батько, тобі його і глядіти. Нащо нам з сестрою чужого мужика бозна скільки няньчити. Ще поки мама була, вона ото його ще дивилась. Нам він не потрібен. Я його на лаві лишив перед хатою, бо на роботу поспішаю, а двері ніхто не відчиняв. Чого так лементувати, не під забором же покинув? Нічого, що дощ, не розтанув же він.

Мирослава отетеріла. Не потрібен їм. Але ж він їх усиновив, виростив. Покинув їх з мамою двадцять років тому, а тепер це її батько. Видзвонила матір і чоловіка з роботи. Щось потрібно було вирішувати і терміново.

Уже три роки Мирославів тато живе у неї. Звертались до суду, аби стягнути з його дітей аліменти і відстояти його майно – марно. Діти за документами до нього відношення не мали, а з Зіною від був розлученим. От і вийшло, що прожив чоловік ввесь вік, виростив чужих дітей, а немічним на старості лиш дитині рідній і потрібен.

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора заборонено.

You cannot copy content of this page