Досі не можу зрозуміти, як така дрібниця, як моя покупка, змогла зруйнувати багаторічну дружбу. Ми з Наталкою були подругами ще з першого класу. Всі життєві радощі й труднощі ми проходили разом. І я навіть не могла подумати, що одного дня все зміниться через цуценя.
Мріяти про собаку я почала ще в дитинстві. Але щось завжди ставало на заваді: то місця немає, то часу, то грошей. А тут усе склалося — ми з чоловіком придбали простору квартиру, у мене трохи покращилося фінансове становище, і я вирішила, що настав час здійснити давнє бажання.
Довго шукали з чоловіком такого, щоб був наш. От так, щоб поглянути і зрозуміти, що мале волохате створіння стане частиною нашої родини, другом на роки. І ось, нарешті, це сталося!
Я привезла маленьке руденьке щастя додому. Таке дрібне, пухнасте і беззахисне. Милота у чистому вигляді. Я просто не могла стримати своїх емоцій.
Цуценя бігало по квартирі, мило скавчало й обнюхувало кожен куточок. Я сміялася, фотографувала, надсилала фото чоловікові. А потім подумала, що маю негайно поділитися цією радістю з Наталкою.
— Наталко, уявляєш, я привезла його! — почала я, ледве вона підняла слухавку. — Він такий гарненький! Рудий, пухнастий, лапки кумедні, а як смішно хропе!
Наталка мовчала. Я подумала, що вона просто слухає, і продовжила захоплено описувати кожну деталь, як манюня бігає, як стрибає, як дивиться на мене своїми великими очима.
А потім вона несподівано сказала:
— Після цього, ти навіть не людина, Таню.
Я розгубилася.
— Що? — перепитала я.
— Все, більше не телефонуй, — коротко кинула вона і поклала слухавку.
Я стояла посеред кімнати з телефоном у руці й просто не могла зрозуміти, що сталося. Наталка ніколи не була такою різкою. Що могло її так розгнівати?
Через кілька днів я намагалася їй зателефонувати, але вона не відповідала. Тоді я вирішила піти до неї додому й усе з’ясувати.
— Таню, ти серйозно? — сказала Наталка, відкривши двері. Її погляд був холодний. — Ти прийшла розповісти, яка ти щаслива зі своїм щеням, поки я думаю, як дітям купити подарунки на свята?
— Наталко, я, — почала було я, але вона не дала мені договорити.
— Ти витратила понад тисячу доларів на собаку. Як ти могла таке зробити після того, як мені нещодавно давала гроші мені, бо ми не могли заплатити за газ, — випалила вона. — Це що, нормально?
Я стояла мовчки, не знаючи, що сказати. З одного боку, я розуміла її емоції. У Наталки справді було складне життя: невдалий шлюб, двоє дітей, чоловік, який не працює.
Їй доводилося працювати на двох роботах, щоб забезпечити сім’ю. І я завжди намагалася їй допомогти — позичала гроші, підтримувала, слухала її проблеми.
— Наталко, я завжди допомагала тобі, скільки могла, — нарешті сказала я. — Але чи означає це, що я не можу зробити щось для себе? Я мріяла про цю собаку роками!
— Мріяла? — з гіркою посмішкою відповіла вона. — А я мрію, щоб у дітей був нормальний батько і теплий одяг. Ти навіть не розумієш, як це — рахувати кожну копійку й не знати, чи вистачить до кінця місяця.
Я стояла там і почувалась винною. Не знаю чому, але тієї миті я мала б виправдовуватись. Хоч я не раз позичала подрузі значні суми грошей. Хоча, як позичала – віддавала, бо ще жодного разу не отримала їх назад.
— Наталко, я співчуваю тобі, але ж це не привід так поводитись. Ми ж подруги, чи не так? — спробувала я примиритися.
— Подруги? — повторила вона. — Тоді чому ти не подумала про мене, коли витрачала ці гроші? Ми більше не подруги, Таню. Ти навіть не розумієш, як це — бути людиною.
Вона зачинила двері, а я залишилася стояти на сходах. Ніхто і ніколи от так зі мною не говорив, тим паче – не зачиняв переді мною дверей.
І знаєте що найприкріше? Я почуваюсь винною. Не знаю чому, але мені соромно перед Наталкою. А може я й справді не права і не повинна була б так витрачатись коли подруга у скруті?
Я й справді не розумно вчинила? Ви б відмовили собі у здійсненні мрії тому, що у подруги чоловік третій рік без роботи і в її сім’ї скрута?
Головна картинка ілюстративна.
