Мене звати Світлана. Я давно хотіла поділитися своєю історією, бо так часто чую від подруг, що вони не можуть знайти спільної мови зі своїми свекрухами.
А я дивлюся на все це й дивуюсь, бо мої стосунки із «матусею», як я завжди її називаю, настільки теплі та щирі, що мені буває дивно, коли хтось розповідає про постійні непорозуміння в сім’ї.
Ми з чоловіком ось уже понад двадцять років живемо у одному домі із його мамою. З першого ж дня подружнього життя і досі. Спочатку друзі говорили мені, що «дві господині на одній кухні» — це неможливо, будуть з’ясовування стосунків і постійні негаразди, і хто зна що.
Але вже в перші тижні після весілля свекруха розставила всі крапки над «і». Вона дала мені зрозуміти, що я тепер повноправна членкиня сім’ї.
— Світланочко, — звернулася вона до мене одного разу. — У нас удома ніколи не було поняття «чуже» чи «моє». Все спільне, і ще ти — моя донечка, і ніяк інакше.
Я не могла повірити своїм вухам. Адже виросла я в дитбудинку, рідній мамі потрібна не була. Майже ніколи не знала, що таке відчувати справжнє родинне тепло та турботу. А тут чужа людина і такі теплі слова і ставлення.
Я відразу прийняла це з безмежною вдячністю. Мені здається, що я отримала матусю лише після заміжжя — і ця думка мене зігріває досі.
Коли в нас із чоловіком з’явився перший синочок, то мама (я так її кличу, з гордістю) взяла на себе левову частку клопотів. Вона могла прокидатися серед ночі, щоб погодувати малюка й дати мені поспати. Я спочатку дуже соромилася, намагалася вставати сама:
— Мамо, та я ж сама все зроблю, вам важко прокидатися! — благала я її.
— Доцю, — відповідала вона спокійно, — я вже в житті виспалася. А тобі зранку з малюком бігати, ще й домашніх справ повно. Дай-но хоч трохи розвантажу твою молоду голову.
Іноді мені аж ніяково, що вона все робила швидше за мене: я ще тільки збираюся до кухні, а там уже підлога вимита, посуд вимитий і обід на плиті.
Не розумію, звідки в неї досі береться стільки сил. Але бачити, як вона радіє кожній миті з онуком, — це безцінно. Я так багато в неї навчилась, стільки нового від неї дізналась. І все це вона подавала не зі зверхністю. а з безмежною любов’ю.
Саме завдяки мамі я змогла вийти на новий рівень заробітку. Не уявляю, що було б, якби я не вийшла на роботу раніше з декрету, за порадою свекрухи.
Але мама сказала:
— Не переживай, Світланочко, синок під наглядом, ти йди, розвивайся, бо згаєш час.
І я таки пішла. За якийсь рік мене підвищили, і я змогла заробляти більше. Тепер ми з чоловіком маємо можливість відкладати кошти на власне житло та невеличкі подорожі.
А головне — в моєму серці немає жодної тривоги, бо знаю: за нашим малюком дивиться людина, якій я довіряю на всі сто відсотків.
Коли друзі розповідають про свої негаразди зі свекрухами, я відчуваю себе так, ніби слухаю якусь фантастичну історію:
— Не можу бачити свою свекруху! — скаржиться одна подруга. — Постійно вказує, що мені робити, як виховувати дітей, а ще хоче, щоб я їй щодня звітувала.
— А моя, — підхоплює інша, — узагалі ображається, що ми їй не телефонуємо щогодини, контролює кожен наш вихід із дому.
Я слухаю й думаю: ну як таке можливо? Навіщо псувати життя власному сину, його дружині, та й собі самій? Адже свекруха — це друга мама, яка може дати чимало корисних порад, але водночас має й поважати вибір свого сина.
Моя мама завжди каже, що я — його свідомий, дорослий вибір, і що вона прийняла мене одразу, бо я роблю щасливим її хлопчика. Ну хіба це не чудово?
Нещодавно наша матуся сильно занедужала, й довелося покласти її в стаціонар. Я й чоловік кинули всі сили на те, щоб знайти кращих лікарів, пильнували за її лікуванням, чергували біля палати.
Деякі знайомі дивувалися: «Ви аж так переживаєте? Та це ж усього навсього свекруха». А я відповідала:
— Люди, та вона для мене — рідна мама! Як інакше?
Одна моя подруга, у якої, на жаль, зовсім інші стосунки зі свекрухою, якось і зовсім зізналася, що молиться аби свекруха швидше зустрілась із пращурами.
У мене це просто не вкладається в голові. Як можна такого чекати для рідної матері свого чоловіка? Як би там не було, але ж ми всі люди. ну хіба ж не так?
Іноді дивлюся на все це збоку й не розумію, куди котиться цей світ? Чому люди витрачають стільки дорогоцінного часу на образи, з’ясування стосунків?
Життя настільки непередбачуване: сьогодні в тебе все прекрасно, а завтра може настати такий поворот, що ти навіть не очікуєш. І хто тебе підтримає. як не найрідніша людина?
Я ж насолоджуюся кожним днем. Бо знаю: маю надійний тил у вигляді чоловіка й матусі, які завжди поруч. Можливо, я справді особлива в цьому плані, бо виросла без родини й тепер просто нескінченно вдячна Богу за цей неймовірний подарунок — маму, яку я знайшла лише після заміжжя.
Коли до мене приходять подруги й знову починають нарікати: «От свекруха таке сказала, от знову вона щось вимагає», я мимоволі замовкаю.
Сиджу, слухаю й думаю: «Ну чому ж ви не можете зупинитися та поглянути на все інакше? Адже це мама вашої коханої людини! Поважайте її бодай за те, що виховала вашого чоловіка».
От така моя історія. І я зовсім не хочу видавати себе за ідеальну. Може, ми з мамою просто по-особливому зійшлися характерами. Але я щаслива, що в мене все саме так.
Скажіть, я одна така наївна?
Головна картинка ілюстративна.
