Все розкрилося банально і випадково, але найсмішніше було те. Що все наше спільне зі Степаном життя, він мене подавав як дуже ревниву дружину, яка йому й продихнути не дає, вартує йому лиш на когось глянути, як я тут як тут.
Мене й справді дивувало, чому це жінки йдуть повз нього і вже дуже багатозначно посміхаються, чи чому він, коли затримується, то від нього пахне чужими парфумами, чи те, що йому телефонують і мовчать у слухавку, коли беру її я…
І таких ситуацій за все наше спільне життя було багато, але на всі Степан мав відповіді. Він так умів мене переконати, що я сама себе накручую, що бачу не те, що чую не те, що я у нього єдина.
А далі казав, що якщо я так буду себе вести, то йому буде ніяково перед людьми, що я не просто виставляю йог в поганому світлі, але й себе…
І на цьому він грав останні роки нашого спільного життя.
А потім його раптово не стало. Приїхав з дачі і стало йому зле, я викликала допомогу. Але вже нічого не змогли зробити.
Я дуже сумувала за чоловіком, бо тридцять один рік разом, то вже наче немає якоїсь твоєї частинки, дуже важко. Спочатку навіть готувала ще на двох, робила дві кави, купувала його улюблений шампунь від лупи, бо мені такий не підходив…
Десь через два місяці я нарешті дійшла до того, що треба вже думати про пам’ятник, вибрати фото, владнати фінансові справи.
І ось так перебираючи фото та згадуючи наше життя я й надибала на той «скарб»: жінки і номери телефонів, зашифровані під Віть і Федорів, були й фото…
Я тоді з тим до подруги, а вона й каже:
– Господи, та скільки можна в тих рожевих окулярах ходити? Та всі навколо знали, що за фрукт твій чоловік, а ти зараз переді мною очима кліпаєш?
– Як знали?
– Та отак! І ти теж знала, просто тобі було зручно отак прикидатися. Я ніколи не розуміла для чого ти це робиш, але не хотіла лізти з порадами, думала, що ти сама маєш вирішити, що тобі робити далі.
Я була просто приголомшена… Звичайно, що я здогадувалася, але я ніколи не була певна, ще й чоловік мене переконував, що я себе просто накручую. Так переконливо все пояснював…
Та й що б я зробила з двома дітьми? Куди б я пішла? А так він був зі мною ввесь цей час.
Отак я себе переконувала, але відчуття того, що я своє життя пустила коту під хвіст – не покидало, але найбільше – що я нічого не можу вернути назад, не можу прожити життя наново.
Тішити себе ілюзією, що в п’ятдесят три я знайду нові стосунки? Думаю, що це не те, що рожеві окуляри одягти, то ще й себе рожевою пудрою притрусити.
Чому життя таке швидкоплинне? Наче тільки вчора собі казала, що зі мною так не можна і треба поставити крапку в таких стосунках, а за мить ти вже зріла жінка.
Подруга телефонувала, але я не хотіла брати від неї слухавку, ще буде тішитися моїм переживанням, не хочу вже такого.
Але тут Віра прийшла:
– Нажалілася себе і досить. Ти не можеш змінити своє минуле, але можеш теперішнє прожити собі в радість. Ти тільки визнач, що тобі справді хочеться робити, кого бачити, куди їздити. Та й усе.
– Все так просто?
– Ні, не просто це все виконати і не відкладати життя на потім, а так все дуже просто.
Отак поговорили, але питання в тому, що я не знаю як це все зробити правильно. Наприклад, я хочу частіше бачитися з дітьми і онуками, але розумію, що вони не будуть до мене часто приїздити, переїхати до них – то теж не вихід, бо тоді почнуться інші перегини.
Хтось зумів налагодити своє життя після п’ятдесяти? Якщо так. то поділіться рецептом, будь ласка!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота