Я тоді була юна і гарна, як і всі юні, бігала на танці та прагнула кохання і багато мені не треба було в кавалерові – щоб очі карі і стан високий… І ось такого я й надибала на танцях і закохалася просто без пам’яті.
Не було мене кому стримати, адже я ж доросла, матері не сказала, що не поступила, кажу, що вчуся і сесія у мене, а сама на заводі працюю та на танці бігаю.
А Федір вже так за мною увивався, так мене чи не до стовпа ревнував, що я аж цвіла вся – от який у мене хлопець, його я маю бути або його.
– Нікуди і ні за що, я тебе не відпущу від себе, – запевняв він мене.
То чи я думала, що почую такі слова, коли скажу, що при надії? Наче світ застиг, в вухах дзвеніло: «А звідки я знаю, що дитина моя?».
Казали дівчата, що він більше друзів слухає, ніж себе, що думки своєї не має, що перед хлопцями завжди хизується – де ж я це чула?
А тут що робити просто не знала, те, що матері не скажу – це було точно. Але як буде дитина, то й на навчання я не вступлю, а з гуртожитку мене швидко попросять.
Дуже швидко подруги від мене відвернулися, шепотілися і хіхікали за спиною, ніхто не поміг ні порадою, ні добрим словом. Ніхто, крім нашої вахтерки, тьоті Валі…
Казали про неї всіляке і чутки різні ходили, адже вона була в гуртожитку чи не з першої цегли, закладеної в стіну, наче й завжди була в тому ж одягнена і така ж «привітна». Дівчатам спуску не давала і перша влаштовувала облави на кімнати аби перевірити чи яка хлопця за простирадла до себе на поверх не витягнула. Відповідно, хто таку буде любити?
І ось одного вечора вона й побачила мене і мій стан та попросила зайти до неї.
– Ну ось, вже й з гуртожитка попруть, – подумалося мені.
Валя дивилася на мене без тіні симпатії:
– Що надумала робити, – вона кивнула на живіт.
– Не знаю.
– Знаєш. То що?
– Залишу…
– Матір знає.
– Ви що? Вона б не пережила такої слави на все село. Я все отак зроблю тихо і все.
– Тихо не вийде, важко буде, як дитину віддаси і важко, коли будеш її ростити одна, але хоч совість будеш мати чисту. Якщо треба буде допомога – приходь.
На той момент Федір поїхав заробити більше грошей на будовах, тоді це було звичною справою і там і лишився.
І я прийшла до тьоті Валі.
– Молодець, правильно робиш, я тобі з житлом допоможу. А там все якось владнається.
Вона мене прилаштувала до своєї сестри і так я отримала дві чудові няньки для свого Миколки. Дуже було важко, особливо зізнатися батькам. Тато довго не приїздив побачити онука, а мама приїхала на наступний же день з докорами, але я була дуже рада її бачити.
Йшли роки, а я все крутилася навколо дитини, де дістати те чи інше, з ким залишити, коли прихворіє, як продукти дістати. На особисте щастя не було й думки, хто мене з дитиною візьме?
Але я надіялася, надіялася, що Федя приїде і перепросить нас, втішиться сином. Чутки до мене доходили, що він десь вже в Сибіру гульбанить, але дружини ще не має, то може?..
А тепер. Коли життя вже майже минуло, то я бачу, що він дав мені чудового сина, прекрасну невістку, двоє найкращих онучок і одну правнучку. Сам Федір зник без сліду. Так само й розтанула моя образа на нього, бо ж нема на кого ображатися і я стала вільна, вільна і наче прозріла від того, що отримала, зрозуміла, що справді цінне в житті.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
