Анина мама з самого початку не надто добре ставилась майбутнього зятя. Андрію було вже за тридцять, він, звичайно, працював. Крутився сам сам. Він із невеликого містечка. Батьки небагаті. Мама вчителька, тато на заводі все життя. Люди прості без зв’язків. Але до своїх тридцяти двох років гір золотих молодик не здобув. Машина була середня, і квартиру взяли тільки після весілля, разом з Анею в іпотеку.
Та ще й дитина незабаром з’явилась. Не встигли за квартиру розплатитись тут ще й на малу витрати додалися. А тут ще й скорочення на фірмі у Андрія. І його, звісно ж, скоротили.
Батьки Анни тільки хмикнули. Мовляв, хорошого працівника за двері не виставлять, а тут, судячи з усього, хорошим і не пахне.
Самі вони забезпечені. Машину мало не щороку змінюють. На відпочинок за кордон постійно їздять. Мама на фітнес, на процедури у косметолога та на нові вбрання витрачає більше, ніж ті гроші, на які дочка з дитиною та чоловіком живуть.
Могли б звісно й допомогти. Але ні. Мама дзвонила інколи лиш питала:
— Ви там ще живі? Щось не чути тебе, доню.
Андрій кілька місяців не працював. Не міг влаштуватися за фахом, щоб окладу вистачало і на життя і виплати за квартиру. Робота була, але все не те. Зарплати вистачало або на іпотеку, або на життя. Аня чоловіка, звісно ж, підтримувала. Не його вина, що так усе обернулось. Але й безгрошів’я теж трохи напружувало.
Аня сама не могла поки що вийти на роботу. Донька ще надто маленька. І черга до садка ще не підійшла.
Ось тільки недавно Андрій знайшов відповідний варіант, але заробіток тільки через місяць. Аванс просити Андрій посоромився. А як прожити з дитиною без грошей?
Аня пішла на поклон до батьків, але там з порога почалась сцена. Мама оглянула доньку і дитину, але замість того, аби підтримати і запитати, як справи, сказала щось геть не відповідне. Аня не стала просити. Хоча грошей реально не лишилося зовсім.
До мене вона тоді прийшла. Я сама в декреті, живемо зі свекрухою – на власне житло економимо, але вислухавши подругу одразу допомогла чим могла. А потім запропонувала сидіти з двома дітками, адже Аня може вийти на роботу. Тільки дитину немає з ким залишити.
Вже три роки я за няню. Моя свекруха спочатку проти була, але наші діточки так поладнали і виявилось, що з двома реально легше. Вони вдвох граються і у мене руки вільні. Все встигаю. Ну, принаймні більше ніж коли моя одна вдома без Лізи, Аніної донечки.
Аня з чоловіком таки випливли. Змогли. Іпотеку їм ще довго платити, але хоч на життя вистачає повністю. А батьки? Деяк люди не міняються. Для них донька ніби як і не їхня дитина. Живуть собі на радість. Онуку інколи бачать, але особливої любові до неї немає. Ніби, як онука сусідки. Побачив, привітався і все.
Не розумію я таких людей зовсім. Ну не подобається тобі чимось зять, але ж свою дитину навіщо покидати? Так, ніби як ніхто нікому нічого не винен, але хіба з повноліттям дитини зникають батьківські почуття? Хіба не перестаєш перейматись за життя своєї дитини?
Невже це є такі люди, чи просто подрузі аж так не пощастило?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news
