fbpx
Історії з життя
Довго село гуло. Але не дуже й співчували люди Марії, знали, що не цінувала вона свого чоловіка. А Миколу поважали, бо добрий, завжди готовий допомогти. Чи журилася Марія? Так, але по-своєму. Все бідкалася, що такого працьовитого чоловіка у неї вкрали. Він же все умів робити!

Ця історія сталася в одному з прибережних сіл Славутича. Сюди, у мальовничий куточок Придніпров’я, кожного року приїздили відпочивальники з Києва.

Того літа у Приходьків поселилася миловида, середніх років киянка Лариса. На їхньому березі було мало місць для купання. Тому зазвичай «дачники» (так місцеві називали приїжджих) переправлялися на недалеку піщану косу посеред Дніпра.

Першого ж дня Лариса Петрівна запитала в господаря:

— Миколо Григоровичу, ви маєте човна, чи не могли б мене десять днів повозити на косу?

— Даруйте, Ларисо Петрівно, але саме сінокісна пора, а в нас корова…

— А можна сіно у когось купити? Я заплачу.

— Ми якось звикли самі все робити…

— А може, подумаєте? Торгуватися не буду. Бо якби на море поїхала, набагато більше витратила б. Маріє Кузьмівно, ви ж дозволите? Для романів я вже застара, мене книжки більше цікавлять, — не відставала квартирантка.

Марія, Миколина дружина, до грошей була жадібна. Одразу змикитила, який гешефт у руки йде.

— Миколо, допоможи гості. Заодно і рибу ловитимеш, щоб насушити. А сіно купимо в сусідньому селі. Тільки ви, Ларисо Петрівно, ще накинете, бо ж відпускаю з вами чоловіка, а по господарству роботи вистачає. Мо, й доведеться когось найняти допомогти.

Так і вирішили. Хоч у Миколи й не лежала душа до цього. Соромно було, що Марія такі грубі гроші запросила. За них сіна на двох корів можна було купити. Та не хотілося йому сварки. Вирішив, коли буде Лариса Петрівна розплачуватися, половину поверне. Хай тоді вже Марія прокльонами сипле. Йому не звикати.

Тепер щодня, коли сонце трохи підбивалося до обіду, Микола переправляв Ларису на піщаний пляж. Спочатку майже не спілкувалися: вона купалася, читала, він ловив, патрав та розвішував на кущах рибу. Але слово за слово — і книжка та вудилище були забуті. Вони не могли наговоритися! Виявилося, що мають спільні інтереси, багато в чому їхні погляди на життя збігаються. Миколі з дня на день все більше хотілося сісти поруч Лариси, пригорнути її до себе, сказати щось ніжне… Жінка теж поступово відмовлялася від прохолодної ввічливості, якої дотримувалась у спілкуванні з Миколою.

Вона розповіла, що через кілька місяців після весілля втратила чоловіка. Відтоді не зустріла милого, з яким би хотіла бути поруч. Шкодує дуже, що не встигла стати матір’ю… Несподівано почав виливати їй душу і Микола. Колись він дуже любив Марію. Довго її домагався, божеволів від кохання, вона ж із ним гралась, а заміж іти не хотіла. Та батьки змусили — їм роботящий зять був потрібний, а родина його у селі вважалася поважною і заможною. Гадав, «притруться» одне до одного, проте чоловік так і не зміг звикнути до Маріїних егоїзму, жадібності, нещирості. Дітей їм Бог не дав. А кохання? Воно, як багаття. Якщо його не підтримувати ніжністю, турботливістю, повагою, згасає…

Закінчилася Ларисина відпустка, поїхала вона. Марія була задоволена: квартирантка щедро розплатилась. А трави Микола ще встигне накосити. Хай піднатужиться. Аж бачить наступного дня — чоловік із шафи свій одяг дістає.

— Ти куди збираєшся? — питає.

— Поїду я, Маріє. До Лариси. І хата, і все, що в ній — твоє. Гроші, які збирали, лишаю тобі. Беру тільки те, що у гаманці. Вибачай, покохав я цю жінку…

Довго село гуло. Але не дуже й співчували люди Марії, знали, що не цінувала вона свого чоловіка. А Миколу поважали, бо добрий, завжди готовий допомогти. Чи журилася Марія? Так, але по-своєму. Все бідкалася, що такого працьовитого чоловіка у неї вкрали. Він же все умів робити! Яке там кохання у тої клятoї Лариси? Побачила, що у Миколи золоті руки, от і переманила… Хай йому грець, тому сіну!

Була певна Марія, та й багато хто в селі, що повернеться Микола. Аж ні, подав на розлучення. Відтак попила колишня дружина йому кpoві, проте втримати не змогла. «Утікачі» більше в селі не показувалися. Одного літа приїздили на відпочинок кияни, котрі, як виявилося, знають Ларису та Миколу. Розповіли, що ті одружились, у них народився син, а через рік — дочка. Лариса працює в музичній школі, Микола на деревообробній фабриці. А загалом — щасливі вони.

За матеріалами – Вербиченька.

Автор – Софія СОРОКОВА, с. Циблі Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook