– Дружби між чоловіком і жінкою апріорі не існує! – безапеляційно заявив Ігор, збираючи свої речі. – Я тобі вже не вірю і подаю на розлучення.
– Мені нема в чому перед тобою виправдовуватися. Ми з Максимом колишні однокурсники, тепер просто друзі, а ще колеги і співавтори книги про краєзнавство.
– Ви з ним у різних школах працюєте, на виборах раз у чотири роки зустрічаєтесь, але всі бачать вас разом значно частіше, та ще й зідзвонюєтеся вечорами.
– Наскільки часто бачимося? На серпневих нарадах раз у рік і щомісяця на семінарах?
Та чоловік мене більше слухати не хотів. Я надіялася, що поживе тиждень-два коло мами та й прибіжить назад із вибаченнями, як то не раз уже було. Але на цей раз мої надії були марними. Після семи років подружнього життя Ігор таки вирішив розійтися зі мною.
І, на диво, мені якось ураз полегшало. Бо жити з ревнивцем, як полиновий відвар пити. Хоч Макс далеко не Отелло, навіть голос ніколи на мене не підвищував, але зануда був ще той, надується, як сич, не вечеряє й не снідає, бо на якомусь весіллі сусід мене аж два рази запросив до танцю. Жаль тільки, що скучав за ним наш шестирічний син Олежик.
І ось знову ми з Максимом на серпневій нараді. Я трішки запізнилася, розглядаюся, де сісти, а він уже тримає мені місце біля себе. Хоч я вирішила триматися від Макса подалі, щоб «добрі» люди не носили мене в зубах і колишньому не доповідали, але таки присіла біля нього.
Максим шепнув мені, що йому дуже потрібна моя порада і попросив уділити йому кілька годин часу, пообіцявши мені, що в боргу за послугу не залишиться. Як то кажуть, не задля служби, а заради дружби.
Цьогорічна нарада стала чемпіоном по занудству. Дехто вдавав, що уважно слухає строгу інспекторку, а Максим, заховавшись за широку спину колеги з переднього ряду не відривався від телефону, час від часу показуючи мені на екрані дерев’яні шкатулки у формі серця, ключниці, скарбнички у вигляді сейфа, а також деревовидні кімнатні рослини: фікус, камелія, кавове дерево…
Нарешті до мене дійшло: це ж у них із Юлею п’ята річниця подружжя, тобто дерев’яне весілля. Отож мене з Максом чекав похід за сувеніром і вазоном.
– Олю, якщо спішиш і не зможеш допомогти мені з вибором, то так і скажи. Не хочу робити тобі проблему в родині, бо знаю, що твій Ігор, як дитина, тридцятирічна, і хвилини не може без мами.
Я силувано всміхнулася, бо навіщо Максиму знати про моє розлучення:
– Та я з радістю, Максе. З тебе кавуся з тортиком.
– Та то навіть не обговорюється.
І враз Максимове обличчя зробилося, ніби кам’яне. Він втупився в екран мобільного і сидів незворушно, ніби дерев’яний.
– Щось трапилося? – торкнулася його руки.
Він розвернув телефон до мене, ніби я мала пояснити йому, що відбувається, прогорнув трішки назад.
– Серденько, ти сьогодні не затримаєшся на роботі? – це Макс.
– Максе, я ж тебе попереджала: шеф завантажив роботою. Так що не чекай мене.
– Юлечко, але ж сьогодні – п’ята річниця, як ми разом. Невже забула? Відпросися в керівника. Тебе чекає сюрприз.
– Ой, вилетіло з голови. Гаразд, прийду вчасно.
Очевидно, що останнє повідомлення помилково прийшло після того, як Максим закінчив переписку, і адресувалося не йому, як очевидно й те, що Юля одночасно переписувалася з іншим.
– Любий, сьогодні не вийде нам зустрітися. Макс нагадав про річницю весілля, мушу йти додому Не хочу, щоб він щось запідозрив. Давай завтра на нашому місці. Не можу без тебе. Цілую і обіймаю.
Після наради Максим запропонував мені піти на каву. Ми довго сиділи мовчки.
– Я давно щось запідозрив, але відганяв ці думки. Якось випадково почув, як теща дорікала Юлі, що вибрала вчителя, а за нею так упадав син бізнесмена.
– Простиш? Помиритеся?
– Ні, не зможу. Жаль Христинку, донечку. Зараз мала в моїх батьків на дачі. Як би я хотів, щоб суд залишив її зі мною.
Я не стала говорити своєму другу, що вже розлучена. Навіщо до його негараздів додавати ще й переживання за мене та його співчуття, що залишилася сама.
Звичайно, десь при нагоді я поділюся з ним своїми проблемами. Але твердо знаю, що хоч ми з ним – самотні серця, друзі по нещастю, та парою ніколи не станемо. У нас дружба. Так буває, щоб хто не говорив. А як вважаєте ви, чи можлива дружба ровесників – самотніх чоловіка і жінки?
