— Мамо, не мовчи будь ласка, ну скажи нам нарешті, куди ти збираєшся? — понуро запитали дівчатка.
— Їду до тітки Люди. Ненадовго, на кілька днів.
— Візьми нас із собою, — благаюче підвела очі молодша донька.
— Іншим разом, сонечко.
Він чув цю розмову. Сидів на кухні. Руки тремтіли. Від гіркоти, образи, розчарування.
«Куди вона зачастила? Чого постійно каже, що їде до Люди? Нічого не пояснює. Зібралася та поїхала. Вбралася, пшикнула парфумами. Для мене ніколи так не чепурилася», – насідали тужливі думки.
Поїхала… Навіть не озирнулася і не подивилася на нього…
Говорили йому колись друзі, щоб не одружувався з Софією, яка набагато молодша за нього. Не прислухався. Та й кого він тоді чув? Втратив розум від кохання. А потім народилася донька, за нею друга. Найбільше у світі любив своїх дівчаток.
А дружина з дому почала тікати. Говорить йому, що до Люди, старшої сестри, їде. Не вірить Іван. Серцем чує — у молодої дружини інший. Але сказати нічого не може. Здається, і не безхарактерний, але накричати він не може. Іноді, буває, хоче підійти і потрусити за плечі, щоб прийшла до тями. Але зазирне у великі променисті очі улюблених дочок – і відкидає цю ідею.
Іван з головою поринає в роботу, щоб не думати про невірну дружину. Панічно боїться довгих, обвуглених ночей, обвитих самотністю та відчаєм.
Щоразу, приїжджаючи «від Люди», вона уникала його погляду, вдавала, ніби все добре. Він бачив і відчував холодну стіну байдужості, яку вона так старанно побудувала в останні місяці. І найстрашнішим було те, що непомітно для себе він упокорився з цим. Жив заради дітей, котрі почали до нього тягтися більше, ніж до матері.
Якось Софія прийшла додому надто бадьора. І ввечері, коли діти заснули, вона вперше за весь час заговорила з ним відверто:
— Ти маєш спокійно вислухати і не перебивати. Я зустріла іншого. Дуже сильно його люблю та переїду до нього жити. Прошу, зрозумій і не роби дурниць.
Він остовпіло дивився, як вона підносить тонку дамську цигарку до нафарбованих губ, які він так раніше любив.
— А діти? Від них ти теж відречешся? — сипло спитав.
— Залишаться жити з тобою. Я навідуватимуся. Зрозумій, не можу я забрати їх із собою.
Іванові не вистачило повітря. Він встав і вийшов надвір.
…Минуло кілька років. Діти змирилися, що мати далеко. Іноді вона приїжджає, привозить добрі дорогі подарунки. Але ці візити дуже короткі. Потім сідає в нове шикарне авто і їде, щоб знову за кілька місяців навідатися.
Але дівчатка звикли жити без матері. Вони мають тата, який одягає їх, годує, грає із ними, читає їм казки. Та й не кожна мати може такі кіски заплітати, як їхній тато, коли збирає своїх красунь до школи.
Він так нікого і не зустрів. Були жінки, але жодна з них не зуміла полюбити. Мабуть, йому буде завжди гірко від пережитого: він досі не може вірити жінкам. Адже йому потрібна не тільки дружина, а й мати для дочок. Поки що іспиту на цю роль жодна не склала. От і живе — без жіночого тепла, натомість із дітьми. Бо для нього найбільше щастя — бути батьком. Справжнім батьком.
