fbpx

Думаю, що права була свекруха – я з такої родини і тому так вчинили. Якщо батьки лише про одне думають, а ти не маєш в чому йти до школи, то хто таку невістку хотітиме мати?

Степан був єдиним сином у моїх свекрів, тому вони думали, що віддадуть його за якусь королівну, а тут я, донька місцевих гультіпак, вчепилася. Так вони говорили. Навіть мені в очі.

Але я не зважала на розмови, бо вірила, що я свій шанс в житті не впущу, а Степан був моїм шансом на нормальне життя і нормальну сім’ю, де люди в чистому сплять, культурно розмовляють і працюють та мають кошти на одяг і все інше. Я знала, що сама нічого цього не досягну, але лише вкупі з чоловіком і таким чоловіком став мені Степан.

Проте, я не врахувала того, як до цього поставиться свекруха. Повірте, мати моя, яка була жінкою непутящою, вона до мене так не ставилася, як ця порядна мама захищала свою дорослу «дитинку».

Пішла я в невістки, бо куди ж іще і тут зрозуміла, яка то може бути мати, як вона виверне все зроблене і сказане. Я старалася мовчати і робити все, що вона мені скаже, але доходило до того, що я була шпетна за те, чого не робила. Степан приходив з роботи і мати йому в вуха вливала, яку він собі взяв жінку, що я спеціально так роблю, аби у свекрухи тиск піднімався.

– Вона мене доведе, Степанцю, доведе! То ти мамі радість приніс до хати!, – казала вона синові і я бачила, що це має відгук в його серці.

Він замикався в собі, як я до нього не лащилася, не усміхалася, але мама виходила на передній край.

На щастя, дід і баба з татового боку залишили мені хату в сусідньому селі і я впросила чоловіка аби ми пішли туди жити, яка я була щаслива, що сама собі в хаті де хочу, там стану, що хочу, те й зроблю! Наче між нами все налагоджувалося і я вже була при надії, але…

Степан що вихідних був у матері, бо там завжди треба було як не косити, то ремонтувати і звідти приходив і починав мені говорити, що я не так з ним себе веду, не те роблю, не така взагалі, як би мала бути в уяві його матері.

Це повторювалося щоразу і я розуміла, що свекруха не заспокоїться і її не спиняє й те, що скоро стане бабусею.

Після однієї такої «розмови» він повіз мене швидкою, трохи аж тоді задумався, коли йому сказали, що жінка має бути в спокої в такому стані. А я там мала час полежати і подумати над тим – що далі?

Степан був слюсарем і працював на місцевій фермі, грошей було не аж так багато, я за професією швачка, не щось аж таке, але шити можу. От якби нам жити подалі – от про що я подумала, а потім вже й з міста не вернулася.

– Ти собі як хочеш, але я тут залишаюся. Або ти живеш зі мною і з дитиною, або живеш зі своєю мамою.

Чоловік довго думав, надто довго, але вибрав мене. Тут його швидко взяли на роботу, а як він почув, яка буде зарплата, то геть повеселів. Хату в селі ми продали і купили кімнату в гуртожитку та стали собі жити душа в душу.

Без думки свекрухи, Степана все влаштовувало – дитина здорова, в хаті чисто і наварено, я усміхнена – що ще чоловікові треба?

Звичайно, що їздили до його матері на Великдень і Різдво, але вона вже свій запал теж знизила, бо онук був дуже на Степана схожий і вона якось аж зм’якла від того. Навіть така вже була добра, що чоловік казав аби ми верталися жити до матері, але я твердо стояла на своєму:

– Чим далі від неї, тим більше вона любитиме онука і тебе. А вернемося – і все почнеться наново.

І отак я щасливо прожила на чужині фактично, бо не раз мені наше село сниться, там мій спокій. Але заради родини я мала так вчинити, бо інакше не знаю, де б я опинилася.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page