Я бачу, що добрі діла робити нікому не треба, навіть, родині чи тим більше, родині. Де би я таки клопіт мала з чужими людьми, як зі своїми. Та я вже така, що думаю до суду подавати і от поки не знаю чи виграю, тому прошу поради у вас, хто ту правий.
Ситуація така, що я маю однокімнатну квартиру, там жила бабуся, нічого просила за життя не викидати і так опісля стала та квартира такою собі для нас коморою, все непотрібне туди відносили.
Я за життя не мала потреби в квартирантах, бо у мене чоловік добре заробляв і я, а кажу, що була та квартира нам за комору, могли закрутки тримати навіть, бо не далеко була від нашої квартири.
Діти зараз за кордоном, вертатися не планують, але й мені грошей не дають, бо самі ледве кінці з кінцями зводять.
Чоловіка недавно не стало, пенсію його мені чомусь не дали, я того ще буду добиватися, але поки така ситуація. А тут ціни на оренду зросли просто космічні і я вирішила, що за десять тисяч в місяць буду квартиру здавати. А що? То навіть я дешево поставила, бо там треба найперше порядок зробити, але як вже квартира буде в нормальному стані, жилому, то й більше покладу.
Дуже багато було охочих на неї, але як бачили квартиру, то одразу йшли геть.
– Тут треба прибрати, а потім показувати. – чи не кожен казав.
Ви бачите, які пішли люди? Ніхто не хоче зайвий раз пальцем кивнути!
Я вже була готова навіть викликати клінінгову компанію, як тут сестра моя двоюрідна до мене телефонує:
– Надіє, у тебе є квартира, що пустує? Пусти моїх дітей пожити.
– Ой, Галю, ти ж розумієш, що я в тебе багато грошей не візьму… Мені не вигідно брати родину.
– Надіє, та хоч на кілька місяців, ми ж родина. Вони всю комуналку оплатять, не переживай.
– Добре, – погодилася я.
Коли молоді прийшла на квартиру, то так само зробили круглі очі.
– Тут місяць треба прибирати, – кажуть мені.
– Нічого, ви ж запівдурно жити будете.
Я сказала, що можна викинути на смітник, що гарно скласти на балконі та не чіпати.
Коли я прийшла через місяць, то квартира вже була прибрана, але не зовсім, я питала, чого вони так довго все прибирають, а племінник і сказав, що вони ще працюють, тому не можуть цілими днями розгрібати те, що я сюди складала двадцять років.
Я прийшла сама через місяць, відкрила двері своїм ключем і зраділа – все було чисто і вільно, вже можна заселяти грошовитих квартирантів, адже мені треба до пенсії надбавка.
Я подзвонила до Галі і сказала, що у мене вже є люди, які хочуть жити і хай вона де хоче, там дітей своїх і діває.
І ось тут і сталося те, що я сестрі любій довіку не забуду.
Принесли мені її діти ключі без «дякую», а я ще подивлюся, що вони там мені накрутили по лічильниках.
І от веду я квартирантів до хати, відкриваю двері і не розумію, де я є. таке враження, що вони привезли сюди не лише те, що було, але й ще пів смітника. Шафи, стільці, книги, полички, банки, газети…
Я не мала слів, а ріелтор мені тоді каже:
– Я не буду з вами працювати, бо через таких власників, як ви у нас погані відгуки.
Я до племінника, а він мені каже:
– Я у вас нічого не взяв, які до мене претензії?
– Але там не мої речі!
– А я тут до чого?, – каже, – Не ваші, то викиньте і більше мені не телефонуйте.
Так, до старшої жінки, до родички таке відношення. Я вже телефонувала вантажникам, то вони таку ціну заспівали, що я думаю, що дешевше буде подати до суду на племінника і тоді він мені все відшкодує і ще й сам вивезе. Адже правда на моєму боці?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
