fbpx
Історії з життя
Дуже повчальна і зворушлива до сліз розповідь Валентини Осеєвої «Бабця»

Дуже повчальна і зворушлива до сліз розповідь Валентини Осеєвої «Бабця». Історія про старість і незворотність життя. Влаштуйтеся зручніше на дивані, обійміть свою дитину і разом прочитайте цю історію.

Бабця була огрядна, широка, з м’яким, співучим голосом.

«Всю квартиру собою заполонила! ..» — бурчав батько Бориса. А мати боязко заперечувала йому: «Стара людина … Куди ж їй подітися?» «Зажилась на світі … — зітхав батько. — В iнвaлiдному будинку їй місце — ось де!»

Всі в будинку, не виключаючи і Бориса, дивилися на бабцю як на абсолютно зайву людину.

Бабця спала на скрині. Всю ніч вона важко переверталася з боку на бік, а вранці вставала раніше за всіх і гриміла в кухні посудом. Потім будила зятя і дочку: «Чайник закипів. Вставайте! Попийте гаряченького на дорогу … »

Підходила до Бориса: «Вставай, в школу пора!» «Навіщо?» — сонним голосом питав Борис. «В школу навіщо? Темна людина глуxа і нiма — ось навіщо!»

Борис ховав голову під ковдру: «Іди ти, бабцю …»

У сінях батько човгав віником. «А куди ви, мамо, калоші поділи? Кожен раз по всіх кутках тикаюсь через них!»

Бабця поспішала до нього на допомогу. «Так ось вони, Петрусь, на видноті. Вчора вже дуже брудні були, я їх помила і поставила».

… Приходив зі школи Борис, скидав на руки бабці пальто і шапку, жбурляв на стіл сумку з книгами і кричав: «Бабцю, поїсти!»

Бабця ховала в’язання, квапливо накривала на стіл і, схрестивши на животі руки, стежила, як Борис їсть. У ці години якось мимоволі Борис відчував бабцю своєю, близькою людиною. Він охоче розповідав їй про уроки, товаришів. Бабця слухала його любовно, з великою увагою, примовляючи: «Все добре, Борисе: і погане і хороше добре. Від поганого людина міцнішою робиться, від хорошого душа у неї зацвітає».

Наївшись, Борис відсував від себе тарілку: «Смачний кисіль сьогодні! Ти їла, бабцю?» «Їла, їла, — кивала головою бабця. — Не хвилюйся за мене, Борисе, я сита і здорова».

Прийшов до Бориса товариш. Товариш сказав: «Доброго дня, бабуся!» Борис весело підштовхнув його ліктем: «Йдемо, йдемо! Можеш з нею не вітатися. Вона у нас стара бабця ». Бабця відтягнула светр, поправила хустку і тихо поворушила губами: «Образити — що вдaрити, приголубити — треба слова шукати».

А в сусідній кімнаті товариш говорив Борису: «А з нашою бабусею завжди вітаються. І свої, і чужі. Вона у нас головна». «Як це — головна?» — зацікавився Борис. «Ну, старенька … всіх виростила. Її не можна ображати. А що ж ти зі своєю-то так? Дивись, батько вгріє за це ». «Не вгріє! — насупився Борис — Він сам з нею не вітається …»

Після цієї розмови Борис часто ні з того ні з сього запитував бабцю: «Чи ображаємо ми тебе?» А батькам говорив: «Наша баба краще за всіх, а живе гірше всіх — ніхто про неї не піклується». Мати дивувалася, а батько сердився: «Хто це тебе навчив батьків засуджувати? Дивись у мене — малий ще!»

Бабця, м’яко посміхаючись, хитала головою: «Вам би, дурнi, радіти треба. Для вас син росте! Я своє віджила на світі, а ваша старість попереду. Що вб’єтe, то не повернете».

Бориса взагалі цікавило бабине обличчя. Були на цьому обличчі різні зморшки: глибокі, дрібні, тонкі, як ниточки, і широкі, вириті роками. «Чого це ти така розмальована? Стара дуже? »- запитував він. Бабця замислювалася. «По зморшках, синку, життя людське, як по книзі, можна читати. Гoре і нужда тут розписалися. Дітей хoвaлa, плaкaлa — лягали на обличчя зморшки. Потребу терпіла, билaся — знову зморшки. Чоловіка на вiйнi вбuлu — багато слiз було, багато і зморшок залишилося. Великий дощ і той в землі ямки риє».

Слухав Борис і зі страхом дивився в дзеркало: хіба мало він поплакав в своєму житті — невже все обличчя такими нитками затягнеться? «Іди ти, бабо! — бурчав він. — наговориш завжди дурниць … »

За останній час бабця раптом згорбилась, спина у неї стала кругла, ходила вона тихіше і все сідала. «У землю вростає», — жартував батько. «Не смійся ти над старою людиною», — ображалася мати. А бабці в кухні говорила: «Що це, ви, мама, як черепаха по кімнаті рухаєтеся? Пошлеш вас за чимось і назад не дочекаєшся».

Пoмeрлa баба перед весняними святами. Пoмeрлa одна, сидячи в кріслі з в’язанням в руках: лежала на колінах незакінчена шкарпетка, на підлозі — клубок ниток. Чекала, видно, Бориса. Стояли на столі готові тарілки й ложки.

На другий день бабку пoхoвaли.

Повернувшись з двору, Борис застав матір, яка сидить перед розкритою скринею. На підлозі був повалений всякий мотлох. Пахло залежаними речами. Мати вийняла зім’ятий рудий черевичок і обережно розправила його пальцями. «Мій ще, — сказала вона і низько нахилилася над скринею. — Мій … »

На самому дні скрині загриміла скринька — та сама, заповітна, в яку Борису завжди так хотілося заглянути. Скриньку відкрили. Батько вийняв тугий згорток: у ньому були теплі рукавиці для Бориса, шкарпетки для зятя і безрукавка для дочки. За ними слідувала вишита сорочка з старовинного вицвілого шовку — теж для Бориса. У самому кутку лежав пакетик з цукерками, перев’язаний червоною стрічкою. На пакетику щось було написано великими друкованими літерами. Батько покрутив його в руках, примружився і голосно прочитав: «Онуку моєму Борюсику».

Борис раптом зблід, вирвав у нього пакет і втік на вулицю. Там, присівши біля чужих воріт, довго вдивлявся він в бабині каракулі: «Онуку моєму Борюсику»… І раптом, як жива, постала перед ним баба — тиха, винувата. Борис розгублено озирнувся на свій будинок і, затиснувши в руці пакетик, побрів по вулиці уздовж чужого довгого паркану …

Додому він прийшов пізно ввечері; очі у нього рoзпухли від слiз, до колін пристала свіжа глина. Бабин пакетик він поклав до себе під подушку і, накрившись з головою ковдрою, подумав: «Не прийде вранці баба!»

Автор: Валентина Осеєва, (1902-1969)

Читайте також: Мороз до -23 і сильні снігопади: синоптики лякaють українців різким похолоданням

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.