Двері без стуку відчинились і з обличчям ревізора у кімнату зайшла Надія Павлівна. Оглянувши все вона вийшла, навіщось, на балкон, поглянувши на нас хмикнула і відкрила дверцята шафи. Одразу почервонівши вона видала: “Це що таке?”.
Як і більшість чоловіків, я мріяв про свою окрему квартиру чи будинок, але обставини виявилися не на мою користь. Коли ми з Юлею зібралися разом жити після весілля,орендувати житло змоги не було.
У нас не було власного житла, а тут теща, Надія Павлівна, запропонувала нам тимчасово переїхати до неї. Ми не стали сперечатися, адже діватись було нікуди. Доки я не знайду роботу, мусили пожити у тещі.
Та от коли ми потрапили під один дах, я зрозумів, що життя в цій “тимчасовій” ситуації може бути набагато складнішим, ніж я собі уявляв.
Спочатку все виглядало нормально. Надія Павлівна була дуже гостинною, навіть занадто. Вона намагалася бути привітною, допомагала з домашніми справами, готувала смачнющі котлети і голубці.
Однак, чим більше я з нею проводив часу, тим більш явними ставали її, без перебільшення, дивні звички. І найгірше, що кожен мій крок був під пильним наглядом тещі новоспеченої.
Надія Павлівна була дуже уважною до дрібниць. Вона завжди нагадувала Юлі, що треба помити руки перед їжею, перевіряла, чи вимкнені всі прилади.
Вона постійно ставила мої речі туди, де вони не мали бути. Я поклав викрутку на столі в кухні, бо ж саме щось ремонтував, а за хвилину, коли повернувся, тієї не було. Де? Так на місці.
Я намагався не показувати свого невдоволення і щирого роздратування, але ж теща чим день, тим краще. Вона перекладала все на своє місце, навіть якщо я залишав щось у своїй кімнаті. Скажете – дрібниця? А спробуйте таке витримати 24*7.
Надія Павлівна мала своє уявлення про чистоту. Вона прибирала без упину, без жодної паузи. Кожен раз, коли я йшов на кухню теща чимчикувала слідом і вже стирала столик, мила посуд, навіть якщо я планував зробити це сам.
Я вже не міг зрозуміти, чи це її турбота про мене, чи просто її надмірна потреба в контролі. Вона завжди вимагала ідеальної акуратності в усьому, навіть у дрібницях.
Якось я залишив кросівки у передпокої, а не в шафі длля взуття. Це спричинило справжню бурю. Теща аж розплакалась, бо ж я такий непорядок навів.
До всього, Надія Павлівна мала дивну звичку постійно приходити до нас у спальню. У перші кілька тижнів я ще терпів, коли вона заходила на кухню і нагадувала, що потрібно нам щось додати до їжі, чи перевіряла чи не забути закрити вікно.
Алеж вона почала ходити в нашу кімнату, навіть без запрошення, щоб “подивитися, чи все нормально”. Заходила пані без стуку і що найприкріше — це все було нормально для Юлі.
Вона просто сміялася, коли я знову казав що моя теща — не просто начальник на кухні, а і контролер нашого особистого простору і життя.
Справжнє ж випробування почалося, коли я розпочав працювати з дому. Спочатку я думав, що зможу бути більш продуктивним, працюючи в домашніх умовах.
Так же ж моя теща вирішила, що якщо я вдома, то це означає, що я завжди на підхваті, аби допомогти їй з чимось. Кожен мій робочий дзвінок супроводжувався її запитаннями про те, чому я сиджу без діла і не помічаю, що потрібно так багато чого зробити. Мене діставало, що вона не розуміла межі між моєю роботою і буденним життям.
Ми з дружиною у своїй кімнаті сидимо. Слово за слово, почали кидатись подушками і весело сміятись. Тут же відчиняються двері і залітає теща:
— Ви що тут робите таке? Пил підіймете, меблі поламаєте. Заспокойтесь.
Потім іде кімнатою з обличчям ревізора, зазирає у шафу і видає:
— Що тут робить куртка твоя, Олеже? Для речей з вулиці є шафа при виході. Негайно повісь на місце.
Я вже не раз просив дружину поговорити із мамою, адже вже ледь себе стримую. То ж просто нереально жити у таких умовах. Ця жінка хоч розуміє, що бути поряд із нею неможливо?
Однак, моя дружина каже одне:
— Чий дім, того і правила.
Але ж усьому є межі розумного. Невже теща не розуміє, що ми дорослі люди, а не діти? Чого вона ходить за нами назирці? Невже немає елементарного такту у людини і розуміння, що ми – окрема сім’я.
Головна картинка ілюстратвина.
