Ми з Семеном зійшлися, бо пора було женитися, хоч мені й було лиш двадцять, але тоді це вважалося порою гарячою, коли треба бігом виходити заміж.
Батька у мене не було, мама за нього нічого не розказувала і отак все життя була, і за чоловіка, і за жінку – рубала, орала, сіяла, носила важкі міхи з картоплею і все мені казала:
– Як добре, Ганю, що ти вдалася вродою, бо інакше пропали б.
Але на мою вроду не дуже лакомилися багаті хлопці, а отак собою крутити я сама не дозволяла, бо мама мені добре наказувала, що стається з такими дівчатами.
– Далеко не ходи – ось я перед тобою. І клявся і божився, що одружиться, але отак весь вік сама та в роботі, мов кінь. Добре себе пильнуй, Ганю, бо ніхто за тебе це не зробить.
І я пильнувалася, але толку з того?
Чекала, чекала на доброго чоловіка, а послав Бог Семена. Знайся кінь з конем, а віл з волом – це певно було про нас, бо що він бідовий, що я.
Тяжко ми обоє працювали, ви б подивилися на мої ноги – вони стільки переходили та роботи переробили, що й не здасться. Але тоді того не відчувала, а тепер спати не можу…
Дітей нам Бог довго не давав і як вже я молилася з мамою. Кожного дня просила змилосердитися наді мною.
Отак ми й вимолили собі Богданку, що вже ми її леліяли та берегли!
І видалася вона у нас такою гарною та ніжною, що як те паненя. Не раз чула, як за моєю спиною жінки говорили:
– Ти дивися яка дитина гарна, то видно в Ганю, бо в Семена такий ніс…
Я тому дуже тішилася, бо хай знають, що і в нашій хаті є скарб.
Але то для нас вона була скарбом, а от інші люди, тож не рідні, вони берегти не будуть. А якраз навпаки.
Поїхала наша Богданка вчитися на медсестру і поїхала в іншу область.
Що вже я переживала, мов відчувала, що щось не те буде.
Так і сталося. Наша дівчинка звикла, що їй ніхто шкоди не робить і всі до неї лагідні, як і вона щира до всіх та усміхнена.
Взяла її подруга з гуртожитку до себе додому, бо їй було далеко їхати, а вона поруч жила. Богданка й згодилася, бо на вихідні гуртожиток просто порожнів та й їсти не було чого.
Поїхала. Але подруга виявилася зовсім не подругою, а чорною заздрісницею.
Повела Богданку в клуб і там і залишила та поїхала зі своїм хлопцем кудись.
Більше з тою дівчиною Богданка не дружила, але приїхала додому і все мені розказала, але найгірше було, що вона при надії виявилася.
Як сказати було Семенові? Ви знаєте, як люди нас на сміх би підняли, що наша дитина принесла в подолку?
Але тут моя мама сказала:
– Дитина ні в чому не винна, – і так на мене подивилася, що я все зрозуміла.
Далі ми довго плакали з Семеном і вирішили, що Богданка не буде в село приїжджати, а ми будемо до неї самі їхати.
Отак ми з сільських жителів і перетворилися в міських, бо наша донечка вчилася, а ми жили з нею і виховували онука.
Богданка довго не могла довіритися чоловікові, але дякувати Богу, знайшовся той, хто її полюбив всім серцем і навчив любити і довіряти її.
Миколку він прийняв за свого і вони зараз живуть в мирі і злагоді вже шістнадцять років.
Ми вернулися в рідне село і доглядаємо за мамою.
Так, що краса – то шанс на щось краще, але при цьому, то ще й скалка в оці для людей з нечистими думками і тут не вгадаєш якою краще народитися: красивою чи щасливою. А ви як гадаєте?
Фото Ярослава Романюка.
