Не прожив мій син з Оленкою й двох років, як вже з сумками у нас на порозі. Звичайно, схуд, наминає он і бубнить, що сам не знає, чого так вийшло, зібрала його речі і викинула на вулицю.
Ну, як це речі викидати? Хто їх має прати? Я?
Мені лише сорок п’ять років я теж маю себе чим зайняти, ніж прати та їсти варити.
Вирішила я з Оленкою серйозно поговорити, бо це для чоловіка був чи ні шлюб, а для дівчини, то вже втрата в ціні, як би ви там інше мені не говорили.
І з такими словами я й почала нашу розмову, коли з нею зустрілася.
– Оленко, тобі ж лише двадцять два, ти запальна, молода, ще життя не знаєш. Якщо Сашко якось не так повівся, то ти з ним поговори та все виясни, для чого такий цирк робити? Ми ж з батьками твоїми вклалися в квартиру, в ремонт і як тепер це все ділити? Я дуже високої думки про твоїх батьків і хочу аби ми всі й далі були родиною.
– Дякую, Тетяно Михайлівно, що прийшли. Але я не буду жити з вашим сином. Він гуляє.
– Що?
– Так, сама не вірила, але приїхала з роботи раніше, а він з сусідкою в нашій квартирі. Тому я її радо продам і гроші ми поділимо навпіл.
– Оленко, з ким не буває, оступився, він хлопчик, а хто тебе заміж візьме, як дізнається, що ти вже була заміжня?
– А мені байдуже, головне аби такому шкарпетки не прати.
І ось з такою відповіддю я прийшла додому.
– Ти чуєш, Іване, яка у нас новина? Син твій жінці з сусідкою зраджував. І ще й очима кліпає, наче нічого не знає.
– То й що, – бубнить вже чоловік, – був і був, він же перепросив. Жінка мала пробачити.
– Ну, знаєш, тепер вже жінки не такі, як колись. Тепер терпіти ніхто не буде. Скажи йому щось.
– А що я скажу?
– Як що? та скажи, як жінку перепросити!
– Не знаю, я тебе ніколи не перепрошував.
Я завмерла. А й дійсно. Він мене ніколи не перепрошував, хоч і не крився.
З задуми мене вивів син.
– Ну, що поговорила? Коли вертатися додому?
– Ніколи, сину, а чому ти мені не сказав, що ти до сусідки бігав?
– А що тут такого?, – кліпає син очима, – це ж разочок було, а Оленку я люблю. Ми ж сім’я. Мам, а що їсти? я голодний.
– Зараз, – відказала я і далі занурилася в своє життя, в спогади, які ніколи не хотіла витягувати на світ божий.
Ось я при синові вичитую чоловіка, кажу, що покину, синові на вигляд п’ять років. Потім, коли йому було вісім, то чоловік крутив з його вчителькою музики, в чотирнадцять з роботи хтось був, потім в відрядженні когось мав, далі до подруги моєї бігав. Коли та з чоловіком розійшлася. І це все бачив мій син. А я ж навіть не думала, що він буде копіювати поведінку батька. Навіть близько не думала.
– Ви, хлопці, збирайте речі та їдьте геть, – сказала я їй, коли вони вкотре прийшли питати. Чого нема вечері.
– Що? Ти здорова?
– Як ніколи. Їдьте до бабусі чи куди хочете, до сусідки чи до ще когось.
Вони почали обурюватися, що нікуди не підуть, але я сказала, що квартира на мені і я зараз викличу кого треба.
Пішли. Й досі видзвонюють чи мені не перейшло, бо вони хочуть назад. Й далі пробачення не просять, уявляєте, не доходить.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
