fbpx
Історії з життя
Дивне то було весілля: наречена, що ридала вголос,  у розкішній білій сукні, яка не дивлячись на пишність все ж не могла приховати округлого животика, надто молодий, але щасливий наречений, який тримав за руку свою майбутню дружину. Жодних гостей з її боку і мінімум з його. Ніхто власне й не очікував, що це весілля взагалі відбудеться. А мати нареченого стояла збоку і молила Всевишнього, аби уся ця оказія не стала найбільшою помилкою в їхньому житті

Дивне то було весілля: наречена, що ридала вголос,  у розкішній білій сукні, яка не дивлячись на пишність все ж не могла приховати округлого животика, надто молодий, але щасливий наречений, який тримав за руку свою майбутню дружину. Жодних гостей з її боку і мінімум з його. Ніхто власне й не очікував, що це весілля взагалі відбудеться. А мати нареченого стояла збоку і молила Всевишнього, аби уся ця оказія не стала найбільшою помилкою в їхньому житті.

— Мамо, мамо, – тривожно вигукував з порогу син Марини Олександрівни, – Мамо, йди но сюди, йди!

Жінка, як було у одній сорочці сонна і розпатлана вискочила в коридор.

— Що? Чого волаєш? Що трапилось…, – і не договорила, бо ж побачила, що син не сам. Позаду нього, ніби ховаючись стояла дівчина.

Марина Олександрівна і не одразу побачила, що та при надії і термін був уже досить таки великий. Доки жінка здивовано кліпала зі сну очима, її син став навколішки і роззув гостю, а потім провівши її на кухню, заніс у дім торбу з речами.

— Знайомся, мамо – моя майбутня дружина Оленка.

Марина Олександрівна і так була здивована, а тут і геть отетеріла. Ні про яку дівчину, а тим паче наречену при надії мови у їхньому домі ніколи не було.

— Постелімо Оленці у вітальні, – не даючи отямитись сказав син, – Вона геть виснажена і повинна відпочити.

Мов робот Марина стелила, не відаючи головою, що руки роблять. Дивилась на свого двадцятирічного сина і не вірила у те що власне відбувається. Коли поглянула на нього з виразним питанням в очах почула коротке:

— Потім! Зараз пізно, час спати.

Ще більше здивувало, коли Оленка лягла у вітальні а син у своїй кімнаті. Вони навіть не обіймались і ніяких інших ніжностей між ними теж помітно не було. марина Олександрівна геть заплуталась і так і не заснувши до ранку прокрутилась у ліжку.

Коли все ж підвелась, побачила, що молодь уже зібрана стояла на порозі:

— Ми до РАЦСу заяву подавати. – і вийшли знову нічого не пояснивши.

Лиш увечері наступного дня жінка таки змогла викликати на серйозну розмову сина. Питань було так багато, але син пояснив узявши мамині руки в свої.

— Я її покохав ще з першого дня в інституті, мамо! Вона неймовірна надзвичайна, я вперше зустрів таку. але вона з іншим зустрічалась, мамо. Він декан… Дізнавшись, що Оленка при надії – відрахував її і з гуртожитку виселили. Батьки почувши все те від такої доньки відмовились. Вона мені тоді вночі з вокзалу подзвонила. Побачивши її стан, батьки відвезли її на потяг, сказавши, що отакою вона їм не потрібна і це ганьба.

Марина Олександрівна здивовано закліпала. Виходить, її син бере дівчину з дитям від іншого? Свідомо?

— Я завжди казала, що ти мужчина і твої рішення – твоя відповідальність, але зараз… Ти закоханий і щасливий, а чи любить тебе вона. Чи не покине одного, як тільки колишній поманить назад. Чи не залишить нелюбого чоловіка з чужою дитиною і чи не повіється світами далі?

— Якщо й так, то що? Я кохаю її мамо і якщо жити за твоєю логікою, то й з дому можна не виходити. Дядько Юра давно пропонує іти на його фірму системним адміністратором. Зарплатня більш ніж достойна, та й навчатись можна. Я все вже вирішив. Це моє рішення і моя відповідальність.

Дивне то було весілля: наречена, ридала вголос  у розкішній білій сукні, яка не дивлячись на пишність все ж не могла приховати округлого животика, надто молодий, але щасливий наречений, який тримав за руку свою майбутню дружину. Жодних гостей з її боку і мінімум з його. Ніхто власне й не очікував, що це весілля взагалі відбудеться. А мати нареченого стояла збоку і молила Всевишнього, аби уся ця оказія не стала найбільшою помилкою в їхньому житті.

Найбільше Марина Олександрівна переживала, що не зможе полюбити Оленчиного сина. Але вперше узявши на ручки оте янголятко – пропала безповоротно і назавжди. Сюсюкалась втираючи сльози, цьомала мільйони разів пухкеньке зморщене личечко, щось підспівувала агукала і аж світилась від щастя. Їй уже ніхто і ніщо на цьому світі не було потрібне.

Оленка ж Сергієм мали дивні, як для подружжя відносини. Спали у різних спальнях, але разом квоктали над синочком. Дівчина спочатку ніби соромилась усіх і знадобилось немало часу перш ніж вона відчула себе вдома. Марина Олександрівна все частіше заставала їх разом на кухні, вони пили чай і голосно сміялись, або щось там майстрували собі для сина. Лиш через рік вони таки стали жити в одній кімнаті. Марина Олександрівна бачила, що дівчина швидше вдячно ніж закохано дивиться на її сина і це її непокоїло.

Старшому онуку Марини Олександрівни зараз десять і він гордо штовхає попереду візок з братиком і сестричкою, поруч вистрибує і, як завжди щось наспівує трирічна Ганнуся. Не сказати, що в цій родині усе гладко і ідеально, але є те, чого не вистачає мільйонам іншим: величезна взаємна повага і міцна дружба. Оленка навчилась любити свого чоловіка, але не так, як інші, а по своєму – вдячно. Сергій кохає її з кожним дитям все більше. Ну а Марина Олександрівна просто щаслива: вона в’яже онукам носочки і шапочки, розповідає казочки і щодня дякує Бога, за все, що відбулось у її житті.

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора  – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page
facebook