Батько тоді нас залишив, а мама ще з декрету не вийшла. Я добре пам’ятаю той день: прийшла зі школи а в хаті є лиш “суп”. Але то лиш назва. У каструльці плавало кілька дрібно нарізаних картоплин. Останніх. Більше нічого і не було. Ні круп, ні моркви, ні олійки. Про хліб ми уже давно забули.
Пам’ятаю як же я тоді хотіла їсти. Щойно повернувшись зі школи я випила ту юшку і встала з-за столу така ж голодна, як і сідала. Мама у кімнаті годувала меншу сестричку. Тій було три місяці. З нею було трохи легше. Пам’ятаю маму, яка сиділа і плакала. Я розуміла причину її сліз, тому нічого не запитувала. Потрібно було щось робити, але що? Мені ж лиш 10 тоді виповнилось.
Узявши навіщось торбу для продуктів я вийшла з дому. Дала собі слово, що не повернусь без продуктів. От просто не повернусь. Пішла на ринок. Ховаючи очі підходила до прилавків і просила хоч трошки хліба. Досі пам’ятаю ті відчуття. Не дай Боже нікому. Ніколи!
Але люди були глухі до моїх слів. Дехто, навіть казав, що наряд до мене викличе. Я йшла геть, але підходила до іншого продавця. Уже коли я геть зневірилась і йшла додому з понурою головою, мене покликала старенька:
— Доню, купи кропу до супчику. Всього три гривні пучечок.
Я тоді як розплакалась:
— Бабусю-ю-ю-ю. Я б його і так з’їла. У нас у хаті ні крихти хліба немає. У мене сестричка малесенька, а мама не працює.
Дивно, але та старенька ледь уставши зі свого стільчика узяла свій візочок і командним голосом наказала вести її до нас додому. Я знала, що так не можна, але тоді чомусь узяла і привела ту бабусю у наш дім.
Пам’ятаю, як вони довго розмовляли з мамою. Чула що схлипували і плакали обоє. А потім бабуня Катя вийшла у кухню і попросила мене допомогти їй. Пам’ятаю ту її сумку на тачці “кравчучці”. Тоді вона здалась мені чарівною скринею з якої та виймала такі потрібні нам речі.
І картопля і морква і сир домашній і кріп і петрушка, кілька кабачків і бурячок. Ми тоді зварили супу і картоплі пюре. Я ніколи в житті до того і після того так смачно не їла. Бабуся дивилась на нас втираючи сльози і лиш примовляла:
— Хороші мої. Їжте, їжте. Тепер усе буде добре. Виживемо, прорвемось і не таке переживали. Ми все зможемо, мої хороші.
А потім почались дива. Бабуся Катя забрала нас із міста до себе в село. Квартиру ми здавати почали. У бабуні була старенька хатина на дві кімнати і одна величезна піч. А ще й неї була корівка, свинка і курочки. Я дивилась на все це великими здивованими очима міської дитини, а бабуня учила мене всьому. Я з радістю доїла корівку і годувала поросятко, дуже любила годувати ручних бабусиних курочок.
Тато так і не повернувся. Не знаю де він зараз, але нас це і не цікавить. Мама і досі живе з Бабунею у селі. Ту квартиру ми продали і купили дві менші для нас із сестрою. Хоча я свою уже на більшу змінила – у мене сім’я.
Бабуся Катя для нас уже давно стала рідною. Навіть, уявити лячно, що було б якби я тоді пішла іншою дорогою, або якби тоді вона не покликала мене.
І знаєте що? Бабуня ж моя бідна жінка по суті була. Старенька глиняна хата, клаптик городу з якого і жила. Але для нас тоді, у той момент вона стала найбагатшою людиною у світі. Вона сама нічого по суті не маючи, змогла урятувати трьох людей, подарувати нам надію, дати упевненість у завтрашньому дні.
Зараз вони з мамою квіти розводять і продають. У них там квіткове царство з усіх сіл з’їжджаються до них за красою. Моя ненька не інакше як “Мамуся” її кличе, а та її “донечкою”. Вона не любить згадувати, як ми прийшли в її життя, лиш каже, що для неї ми стали подарунком Всевишнього, адже інакше вона б вік вікувала на самоті.
Лілія Павлівна К.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
