Сімнадцять років я маю запхати коту під хвіст?
Як це тобі було важко? А мені було легко кожного дня придумувати ресторанні варіанти страв з картоплі? Чи їсти макарони тричі на день, бо ти не міг ні на що більше заробити?
Чи мене тішило рипуче ліжко з провисаючими пружинами в гуртожитку, де ми прожили перші п’ять років нашого спільного життя?
Чи, може, мене захоплювало прати руками речі в той період? Я була в захваті від самого процесу, бо він допомагав мені схуднути?
Чи я раділа всім твоїм родичам, які раптово почали мати купу справ в місті, коли ми нарешті купили квартиру і кожного треба було приймати по два-три дні?
Чи мені подобалося рахувати розтяжки на своїй шкірі і усвідомлювати, що вони ніколи-ніколи-ніколи не зникнуть?
Чи мене тішила та велетенська відповідальність, яка тиснула на мене з появою дітей? коли я знала, що від кожного мого невірного рішення буде щось непоправне?
Чи мені подобалося вичитувати ночами про дитячі болячки, щоб на наступний день лікар не призначив купу непотрібних речей з потрібної аптеки?
Чи мене тішило, що рутина нависла наді мною, накрила мене з головою і в’їлася в мій мозок і душу?
Але найгірше інше – я теж розлюбила, розумієш?
Не знаю, коли і як, але одного дня я зрозуміла, що шалено люблю іншого чоловіка, до завмирання, до кольок в ногах, до трепету і захвату. Я кохала!
Я була жива!
Я літала, пурхала і плила по цій прекрасній землі, де все мало сенс, де все почало мати сенс.
Земля створила це повітря аби він дихав ним, цю твердь аби він ходив нею, мене – аби він полюбив.
Мільйони років еволюції лише для того аби ми зустрілися.
Розумієш? Ми з ним зустрілися, але не з тобою!
І я знала, що він відчуває те саме. Ні, не примітивний флірт на грані пристойного, не банальне захоплення, яке скоро мине.
Це була моя рідна душа. Рідна. Моя. Душа.
Рідна. Моя. Людина.
Але потім я спам’яталася. Я ж одружена!
Ось ти, якому я клялася в вірності, в горі і радості, в здоров’ї і біді.
Я обіцяла це тобі.
Колись давно. коли думала, що люблю тебе, я це тобі обіцяла.
І що, що я не знала, що буде далі? Я тоді присягла перед Богом і людьми…
У нас діти…
Мої прекрасні найкращі в світі діти називають тебе татом, я не уявляю свого життя без них. І ці сенси мого життя дав мені ти.
Я тоді звільнилася з роботи.
Ти довго бурчав, що у нас і так скрута, а я ще й перебираю.
– Зараз так важко знайти роботу. А ти таке робиш! Я вас не потягну один! Чим ти думала, взагалі???
Я тоді захворіла і ти трохи знизив градус претензій. Я знала, що мені болить і лиш слухняно ходила до лікарів, бо я марніла на очах.
Далі я зрозуміла, що моїм дітям страшно від того, що мама отака.
І я знову почала їсти, пити, дихати. Я заставила себе жити…
І тепер ти смієш мені казати про те, що зустрів іншу, яка краща, добріша, розумніша, відданіша, ніж я?
Ні, голубе, ти клявся колись давно перед Богом і людьми… Як і я!