Галина була дівчиною харизматичною. Причому її харизма мала повний п’ятий розмір, тому якого саме кольору її очі сказати не міг навіть, закоханий в неї по вуха ще зі школи Петро.
До всього того щастя мала Галинка струнку талію і не по-дівочому крутий норов. Ніколи не дивилась ні на статус співбесідника ні на погони – сікла в очі все, що думала і навіть не червоніла. Дівчина вона була не по роках мудрою і вміла, що й говорити, зачепити будь-кого.
Саме такою і полюбив її Петро. Почуття були взаємними і хоч закохані молоді були до нестями, але кипіли між ними пристрасті що й Бразильским серіалам не снилось. Могли не розмовляти тижнями, а потім побачивши одне одного не розлучатись ні вдень ні вночі, а потім знову через дрібницю розбігтись і розсваритись вщент.
Батьки Петра не в захваті були від перспективи такої невістки.
— Ото бігатиме усе життя туди-сюди. Так, дівка гарна і роботяща, але не для сім’ї у неї норов. Моєму б Петрику тиху і спокійну. Він і сам запальний, а разом з Галею геть усе погано. Не вміє з них ніхто поступитись і край.
Тож коли забрали Петра служити родина зітхнула полегшено. Ну не дочекається його Галя. Надто багато довкола неї парубків в’ється, надто вона дівка прудка. Але всупереч усім прогнозам Галя Петра чекала вірно всі роки. Хоч і працювала продавцем у магазині, хоч і залицялись до неї парубки, а шансу нікому не давала навіть слова кривого ніхто сказати не міг, бо й справді дівчина була Петру вірна.
Пролетіли роки і Петро повернувся. Заслав сватів до Галини і почали готуватись до забави. І що то за мана на них обох тоді зійшла? Розсварились вщент. Наговорили одне одному такого…
А вже наступного ранку Петро прокинувся в обіймах Зіночки. Дівчина кохала його давно і розуміла, що шансів у неї нуль, то ж коли він ввечері на танцях ледь на ногах тримаючись запросив її на вальс – погодилась і на все інше, теж погодилась. Розуміла, що він і не тямить з ким і де, але хотіла шматочок свого щастя, хай навіть і такого.
Добрі люди одразу все в яскравих фарбах розповіли Галині. Дівчина ніби задерев’яніла. Зник з очей блиск. Ні сльозинки не зронила, лиш пішла до сусіда, старшого за себе на добрих два десятки Семена, який давно, ще за Петрової служби пропонував їй шлюб, і сказала три слова:
— Забери мене звідси.
Вони так і не зустрілись: Галина наступного дня з Семеном виїхали з села, а Петро почувши те, запропонував шлюб Зіні. Що обоє накоїли зрозуміли не одразу. Лиш коли засинати і прокидатись з нелюбими стало геть несила – лиш тоді до них дійшло. Але вже Зіна була при надії, та й Галина Семена ощасливила сином.
Ішли роки. Підростали діти. Зіна любила свого Петра усім єством. Він ніколи її не ображав, але й не любив. У Галини з Семеном теж було усе якось однобічно, чи що. Він трусився над своєю дружиною, а вона лиш дозволяла себе любити.
Побачились вони через п’ятнадцять років. З усіх сил намагались не дивитись одне на одного, але хіба ж себе пересилиш? Зійшлись поговорили, поплакали. Галя, як на сповіді розповіла коханому останні роки життя, чи не вперше вони розмовляли не гонором, а душею. Змінились обоє – не впізнати. Притулились і довго сиділи от так, просто поруч, вдихаючи аромат коханої людини, тримаючи ввесь всесвіт любові в руках.
Але як би не хотіли, а жити разом вони почали лиш коли діти виросли і вивчились. Дивно, але Семен із Зіною сприйняли це, як належне.
— Дякую, – сказав Семен Галі, – що дозволила себе кохати і бути твоїм чоловіком. Я завжди знав, що ти не моя. Тепер мені легше буде, тепер не буду чекати і боятись, що ти підеш.
Живуть старесенькі Галина і Петро разом уже років з сорок. Уже Петро не чує і рухається ледь-ледь, зігнуло і Галину додолу. Але вони завжди разом. Притуляться одне до одного і сидять мовчки зі щасливими посмішками. Цінують кожну мить спільного життя, бо ж знають, як то коли не разом.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка –
