Галина мала двох дочок і сина, тому до невістки була і суворою і вибагливою, адже на старість вважала себе ще змолоду доглянутою і забезпеченою дітьми. Ліда їй при знайомстві до душі не припала, бачте, парою сину вона явно не була – з села, та ще й вихована бабусею, бо батьки пішли світом за оковитою. Та час нікого не шкодує і часто, має свої плани на кожного із нас.
— Де ти її знайшов? – шипіла Галина голосно не виходячи з-за столу сину у вухо, – Чи ти сміятись над нами із татом вирішив? Спеціально так жартуєш, так? Як нам її людям показати?
Ліда сиділа навпроти все чула і ховала очі, бо не знала, що має на такі їдкі слова відповідати. Вона щиро кохала Валентина і вірила, що з часом його строга мама зрозуміє це і зуміє прийняти Ліду у своїй сім’ї.
— Ти впевнена, що у цій сукні хочеш виходити заміж, – звисока дивилась на вже одягнену і ошатно прибрану до церемонії Ліду, казала Галина, – Ну, як тобі подобається? – окинула зневажливим поглядом красуню наречену і вийшла.
Сестри Валентина також не вподобали дружину брата. Не тому, що вона їм не до душі була, навпаки, Ліда була і добра і щира. Дівчата були солідарні із мамою і готові були і робити і говорити будь-які капості на догоду матері.
— Лідочко, – з променистою посмішкою на обличчі не дивлячись на гостей казала старша сестра Валентина нареченій, – Я тебе прошу, не посміхайся так широко. Все ж, ті фото на все життя залишаться.
Та весілля було лиш квіточками, а після нього пішли гіркі для Ліди будні. Валентин чи то не вмів, чи то не хотів дружину захистити. Він волів удавати, що не дочув, або не добачив чого у бік своєї дружини. Ліда лишилась із ріднею сам на сам і навіть те, що жили вони з Валентином окремо не рятувало дівчину.
— Що це таке? – волала Галина викидаючи просто на підлогу усе, що було у холодильнику молодої сім’ї, – Так ти його годуєш? Чи не переплутала кому їсти готуєш? бо з усього видно що не людині.
Валентин під час таких сцен розчинявся у повітрі. Навіть заспокоював дружину потім якось кособоко:
— Ну ти чого? Ну настрою в неї не було, з ким не буває.
Поява дітей стала ще одним приводом для невдоволення Галини. Знайти мінуси у квартирі матері із двійнею на руках можна було ще з порогу тисячі.
— Чи ти себе на вулиці під парканом знайшла, доню, – строго сказала бабуся Ліді коли не дивлячись на свій вік і недуги, приїхала допомогти із правнуками, – Якщо ти сама собі не треба, то мені і дітям потрібна, як повітря. Доки я жива, доки руки і ноги мене слухають, я тобі допомагатиму, дочко. Тікай звідси, бо вони тебе зі світу зведуть.
Ліда не одразу зважилась. Спиняли і діти і невідомість і сліпа віра у силу її любові. Та вода камінь точить, а байдужість найсильніше кохання. Валентин нічого змінювати у своєму ставлені до дружини не збирався, як і його рідня. Тож коли Лідина трирічна донечка кинула на підлогу тарілку і заявила, що у мами руки місцями переплутані, жінка зрозуміла, що треба не йти, а тікати від чоловіка.
Галина святкувала розлучення сина. З подругами смакувала ту подію тисячі разів переповідаючи їм те, у яку халупу поїхала невістка і мріючи про те, що наступна синова дружина нарешті буде достойною і з їхнього кола.
Але час мав на кожного свої плани, як і доля. Валентин таки оженився вдруге на донці одного із високих чиновників. Галина носилась із невісткою новою, мов із торбою писаною, аж доки не побачила, що та геть не така, як уявлялось свекрусі. Звикла до легких грошей і багатого життя, невістка швидко обібрала її сина і завела сім’ю у борги. Валентин не вмів і не міг керувати дружиною, тож заливав усі свої негаразди і невдачі оковитою.
Не минуло і шести років того шлюбу, як її син залишився без житла і вже розлученим прийшов жити у свою стару кімнату у маминому домі.
— Я не хочу бачити і чути оці постійні концерти влаштовані Валентином. – волала Галині старша донка. – Я маю право на спокійне життя. Чого ми всі повинні терпіти тільки тому, що він твій син?
Галина і сама би рада втекти світ заочі, але ж то її дитина. Єдиним виходом стало розміняти велику квартиру на три менші. На те, аби кожному стало на окреме житло, пішли усі заощадження що залишились у Галини після того, як не стало її чоловіка. Її доньки отримали тишу і спокій, а Галина щоденні концерти.
— А про що ти думала коли йшла на це, – говорила Галині донька. коли син перетворив квартиру на згарище, – Ти добре знала який Валентин, але впустила його жити до себе. До мене хочеш? А куди? У мене сім’я, мамо.
Те ж вона почула і від другої своєї дитини.
— У хостелі також люди живуть. – сказали обидві. – твоєї пенсії стане на перший час, а далі знайдеш роботу.
Довелось на старості галині чи не вперше в житті братись до прибирання. мила під’їзди і підмітала двори, адже ні на яку другу роботу її не брали. Від усього пережитого і непосильної праці, здоров’я підвело Галину і вона добрих два місяці лежала у стаціонарі.
— А куди мені йти? – запитувала розгублено у спеціаліста, коли той сказав, що вона здорова і що йде на виписку.
Напевне хтось зі знайомих повідав Ліді про те, яка доля спіткала її свекруху, бо та стояла під корпусом із дівчатками, саме коли ледь дибаючи, опираючись на ціпок Галина ледь вийшла із дверей лікарні.
— Не обіцяю вам шикарних хоромів. У нас проста хата в селі, зручності на вулиці, однак, ми будемо раді, якщо ви вирішите жити із нами, – мовила старенькій Галині із лагідною посмішкою на устах.
Галина у Ліди вже восьмий рік як. Товчеться біля квітника вирощує курочок, доглядає улюбленця кота Маркіза. Ліда працює, дівчатка студенти. Навіть доньки Галинині із дітьми приїздять в село на гостину до мами і Ліди, бо ж у столиці гучно і лячно, а в селі тихо і спокійно.
— Скажи, мамо, як ти змогла їх усіх простити? – одного разу запитала у Ліди донка, – Вони ж тобі життя зіпсували, зневажали. Чому тобі не все одно до бабусі Галі? У мене ніяк те у голові не вкладається.
— З під тієї лікарні ми забрали не ту Галину, яка мені життя псувала, доню. – мовила Діда із гіркою посмішкою, – Ти пам’ятаєш її очі, вона стільки пережила, що й ворогу не побажаєш. Та й хто я така, аби її судити. Всі ми отримали рівно те, на що заслужили.
Автор Анна К.
