Сьогодні Галина віддавала доньку заміж. Хвилювалася. І коли свято було в розпалі, щоб хоч якось заспокоїтися, вийшла на вулицю, на свіже повітря, подумки перемотуючи життя назад…
Андрій, її чоловік, працював далекобійником. Грошей вистачало. Тому, коли Галину скоротили з роботи, не переймалася. Вона стала турботливою домогосподаркою. Вдома панували чистота й порядок, гармонія і затишок, які коханий дуже цінував…
Аж раптом на весіллі Галину просто приголомшила поведінка Андрія, вона не впізнавала його. Свято було зіпсоване, бо чоловік танцював лише з тіткою молодого. Він навіть сів біля Олени за стіл, пригощав її, щось шепотів і виглядав напрочуд щасливим. Таким вона його не бачила ніколи. Адже Андрій завжди був спокійний, навіть надміру стриманий, а тут… Галині було соромно перед гостями, вона хвилювалася.
І мабуть, недаремно. Тому що наступного дня Андрій вдома не ночував, на дзвінки не відповідав. А коли засмучений повернувся додому, Галина спробувала спокійно поговорити.
– Андрію, як ти міг на весіллі в доньки так поводитись. Ти зганьбив нас, як тепер нам усе це пережити, поясни?
– Галино, не починай, я йду спати…
Жінка сподівалася, що ситуація врешті-решт зміниться. Заспокоювала себе, що Андрій напевне на весіллі випив зайвого. Так хотілося вірити у те, що все буде гаразд, адже всі вважають їх ідеальною парою…
Та час минав і Галина відчувала, що життя їх руйнується. Андрій продовжував телефонувати Олені, шукав привід, аби лише вийти з дому. Підозра у зpаді отpуювала серце. Відтак, не зволікаючи, Галина вирішила піти до розлучниці. У свахи дізналась її адресу і уже наступного дня була у неї вдома:
– Олено, прошу, не підтримуйте залицяння мого чоловіка. Ви ж розумієте, у нас сім’я, – мовила спокійно. І якось раптово вирвалась бажана неправда:
– І я – при надії…
– Галино, не переймайтесь, я все розумію. Андрій більше не зателефонує, не переступить цей поріг, даю слово.
Того вечора Галина вдруге збрехала:
– Коханий, очікуй поповнення. Пам’ятаєш, як ти мріяв про хлопчика?..
Відтоді настало полегшення. Пристрасті вщухли, Андрій начебто й справді змінився. Став уважним і чуйним, як колись, тільки тепер зовсім перестав усміхатись. А згодом відчула, що з кожним днем він усе більше віддаляється від неї. Щастя було, як метелик. Здавалося його схопили, та воно знову виривалося з рук…
З часом пригнічений Андрій все частіше почав заглядати у чарку. Спочатку це було ледь помітно, а згодом він повертався додому ледь тримаючись на ногах. І їй страшно було усвідомлювати, що вона хотіла прив’язати чи то повернути колишні почуття вигадкою. Вона ж кохала його, не уявляла життя без нього, рахувала кожну секунду до повернення з відрядження. А коли він приїжджав, важко було на нього дивитись.
Одного разу уві сні Андрій промовив страшні для Галини слова: «Оленко, навіщо без тебе жити?»
Вранці відбулась тяжка розмова. Прагнучи її швидше завершити, Андрій сердито мовив:
– Відстань, Галино, у мене алеpгія на тебе.
Тоді жінці терпець увірвався. Вона змусила його продовжити відверту розмову.
– Розумієш, Галино, – почав зізнаватися Андрій, – Олена – моє перше кохання, ще зі школи. Батько її військовим був. Вони переїхали в інше місто. Я шукав, писав, та все було даремно. Коли зрозумів, що не знайду Олени і ніколи не побачу її, таку бажану й кохану, мало не втратив розум. Аж раптом тут, на весіллі, я зустрів її. Уявляєш, що тоді відчув. Оленка повернула мене до життя. Ти вже вибач, з тобою ніколи не почувався щасливим і завжди боявся назвати тебе її іменем. Вона недавно овдовіла, дітей у неї нема. Я хотів з тобою розлучитись, чекав слушної миті. Та новина про малюка усе змінила…
Після почутого Галина розчулилась, перейнялася чоловіковими почуттями, зрозуміла їх. Виливала гіркі сльози і нарешті усвідомлювала, що сім’ї вже не буде і для неї залишиться лише її кохання до Андрія…
Галина розуміла, що більше не може впасти в очах чоловіка. Потрібно було діяти. Так вона хоча б його врятує. Нехай Андрій у свої 45 буде щасливим. Їй нічого не залишалось, як знову піти до Олени.
Ще з порогу вона мовила:
– Олено, давай на ти. Вибач, що знову вриваюся так несподівано. Пообіцяй, що сьогодні ввечері завітаєш до нас, прошу тебе.
Олена дотримала слова, прийшла, а зовсім скоро повернувся додому й Андрій. Він був спантеличений, адже не сподівався побачити тут своє кохання.
– Слухайте і, будь ласка, не перебивайте, – почала розмову Галина, важко зітхнувши. – Вчорашній день усе змінив. Я нарешті усвідомила, що настав кінець нашому, Андрію, сімейному життю. Так далі тривати не може. Втомилася дивитися на твої страждання, на твій біль… Благаю, не судіть мене. Почуваюся винною і хочу вибачитись за неправду, тому що я не була при надії… Зрозумійте, цією вигадкою намагалася втримати кохану людину біля себе. Це було, як останній шанс, порятунок. Коли думаю про все це, серце від сорому болить і стискається…
Після цих слів Галина замовкла, а згодом, трохи вгамувавши хвилювання, мовила далі:
– Я уже все вирішила й дійшла такого висновку: ви обоє повинні бути разом. Відпускаю тебе, Андрію, тому що люблю. Хочу, щоб здійснилося твоє найзаповітніше бажання – бути поруч з коханою…
Автор – Оксана ВОЛОШИНА, м. Тернопіль.
За матеріалами – “Українське Слово”,
Фото – ілюстративна.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
