— Галино Іванівно ви мене вибачте, та я мабуть не вашого польоту пташка. Моїми руками оцю чашку й брати страшно. А від вашої музики (ви мене простіть, звісно), вже в голові дзвенить.- стефа, ще щось говорила, але Галина Степанівна те погано розібрала. А в неділю в двері подзвонили
Галина Cтепанівна хвилювалась, як ніколи. Вже й час ніби, а гостей все не було. Уже стояли на столі чашки з дорогого китайського сервізу, розрізаний був при нагоді придбаний тортик, а в двері все ніхто не дзвонив.
Нарешті нерішуче постукали. З усіх запрошених до Галини Степанівни на гостину сусідок, з’явилась лиш одна – Стефка. Якось ніби, крадучись, все озираючись, ніби виходу шукаючи, увійшла до вітальні. Сіла на самий краєчок дивану, навіть очі підняти не хотіла.
— Пригощайтесь, Стефо… є, як вас?
— Галино Іванівно ви мене вибачте, та я мабуть не вашого польоту пташка. Моїми руками оцю чашку й брати страшно. А від вашої музики (ви мене простіть, звісно), вже в голові дзвенить. Якщо вже так хочеться вам за все життя хоч познайомитись з сусідами, ласкаво прошу на дачу в неділю. Картоплю садитимем, там і побалакаїмо.
Галина Степанівна все життя пропрацювала директором на одному з найбільших заводів міста. Об’їздила увесь Союз, а потім ледь не пів світу облітала. До своєї квартири поверталась рідко – ні чоловіка , ні дітей не мала. Тому коли вийшла на пенсію, якось одразу здала: побалакати ні з ким, друзів не має. От і надумала вона познайомитись хоч з сусідками. А тут таке.
Вони її за даму вищого світу мали – тому навіть з цікавості ніхто не прийшов. Лиш Стефка пожаліла.
А у неділю дзвінок у двері. Стефа з чотирма онуками і трьома дітьми вже стояла на порозі
— Одягайся Галю! Ми їдемо гуляти.
Такого, як отой день у Галини Степанівни в житті не було. Крик, сміх, гамір. В малісінькому будиночку, який усі гордо іменували “ДАЧЕЮ” товклось одразу десять чоловік. Лан картоплі посадили заввиграшки, співаючи, а потім дружно качались на грядках – аби вродило. А ввечері біля багаття смажили шашлик і співали пісень.
І зрозуміла Галя, яка все життя вважала таких, як Стефка невдахами, що це і є справжнє щастя. Не в її холодильнику повному магнітиків з усього світу, не в наповненій коштовностями скринці, не в дизайнерських меблях.
Але свого такого вона вже не матиме. Тільки й може. що грітись біля чужого багаття!
Автор Анна К
Передрук заборонено
Фото – з вільних джерел
