У Юстини на стіні портрет її чоловіка, який вже років п’ять як відійшов у вічність, тільки з ним поговорить, набідкається, розкаже, що кури несуться в сусідки, а кіт мишей ловити не хоче.
– Добре, Іване, що діти наші всі сім’ї мають. І роботу добру, мають де жити. Я Богові щодень дякую за них та молюся за їх здоров’я! І онуки у нас гарні, добре вчаться. Все у них добре і мені на серці добре. А що не приїжджають… То, головне, аби добре між собою жили, а мені що? Поговорю з ними раз в тиждень і то добре! А старість прийшла й двері треба відкрити навстіж!
Йшов час і якось Юстина розуміла, що треба йти до міста в лікарню, а й ти їй дуже не хотілося.
– Андрійку, мені з серцем погано, ти б мене не відвіз в лікарню?
– Мамо, я зараз в відрядженні. Викликайте швидку та й їдьте.
Треба до Надійки подзвонити, може вона приїде та допоможе?
– Надійко, серце мене прихопило, поїдеш зі мною?
– Мамо, ви вічно виберете час! Добре, сідайте на автобус, а я вже підійду! З роботи треба ще відпрошуватися!
Надійка зустріла, але так все намагалася все якнайшвидше зробити, та тягнула маму з кабінету в кабінет.
– Мамо, а що ви хотіли? Вже старість. Мусить щось колоти!
Приписали пігулки і Надійка посадила матір на автобус, навіть не привела додому, щоб старенька перепочила та какао попила:
– Мамо. Я на роботу, вдома нікого. Я й так відпросилася на кілька годин.
Юстина лиш зітхнула, вона вже десь далеко, хоч і поруч стоїть. Не треба заважати людям жити.
Тому й більше не жалілася на здоров’я – розпитає, як вони, п’ять хвилин пройде та й прощається. А там з
Іваном переговорить ввечері і до ранку без сну, дивиться, як небо палає і тішиться, день скоро.
Любить Юстина, коли діти приїжджають помогти садити город. Тут вона всім командує та роздає розпорядження, наче й нема у неї ніякої хворості, мало не бігає з сапою.
Два дні до того готує та пече, щоб все улюблене, що діти хочуть, дивиться як вони їдять і тішиться. Не чує. Як вони між собою сваряться. Що пора вже з тими городами зав’язувати. Бо вони більше тратять на дорогу та бензин, ніж тієї картоплі виходить.
– Чи вас додому не тягне, – питає лише.
– Мамо, наш дім вже не тут, – кажуть діти.
А онуки теж носи морщать – там їх кусає, павук в туалеті лякає, трава висока і вишні квасні…
Навіть, на Різдво діти не хочуть приїхати, бо нема зручностей…
Тому Юстина й телефонує зрідка і двері залишає відкритими.
Аж тут в церкві пристав до неї Юрко:
– А ти все, Юстю, молодієш!
– Ой, скажеш таке, вже сімдесят два мені, – червоніє Юстина.
– То й що? А ти з молодості не змінилася.
А потім почав заходити. То борщ похвалить, то траву в саду скосить.
А вона знову бігає, наче діти приїхали, спече, приготує і наче, як знову потрібна комусь, а не лише котові.
Весілля не робили, хоч і розписалися тихо в сільраді. Юрко прийшов з оберемком квітів. А вона ще сердилася, що він на сміх це робить.
– То я жінці рідній не можу квітів подарувати?, – сміється він.
Діти раптом приїхали, з зятем і невісткою, як це так – мати на старості заміж вийшла.
– Це ж він у вашій хаті жити буде!, – кажуть так, наче це щось несусвітнє.
– Звичайно, – киває Юстина.
– І після претендуватиме!
– Ви ж села в очі бачити не хочете, то яка вам різниця?
– Яка, яка? Хата грошей коштує.
– Добре, то платіть йому гроші за догляд за мною, бо я вже стара, а хату я вам запишу. Ну?
Діти опустили очі і роз’їхалися. А Юстина й Юрко живуть собі потихеньку і двері закривають.
Фото Ярослава Романюка.