Коли б хтось запитав у Ганусі, який найперший дитячий спогад зберігся у неї в пам’яті, то вона б, не вагаючись, розповіла, як у три рочки, невдало з’їхавши з гірки, розбила колінця і гірко плакала.
Та враз до неї підійшла невисока худенька жінка, вдягнута у все чорне. Тоді Гануся не знала, що це монахиня, сестра Єлизавета. Жінка підняла її із землі, обтрусила легенько брудні зранені колінця і міцно-міцно притулила до себе, шепочучи заспокійливі слова, пише газета “Наш День“.
До цього часу дівчинка звикла бачити поруч себе лише жінок у білих халатах-нянечок і вихователів дитбудинку. Отож, чорний одяг спочатку налякав дитину, але відчувши теплі, ніжні руки на своїй голівці, дівчинка пройнялася великою довірою до незнайомки і не хотіла відпускати її від себе.
Вже тепер, аналізуючи ті давні події з досвіду прожитих років, Ганна добре розуміє, що якби тоді не упала з гірки, то ніколи б не потрапила до сиротинця, яким опікувалися сестрислужебниці і тоді її життєва стежинка не привела б до того, з ким вона безмежно щаслива – до Христа.
Гануся зростала, оточена любов’ю і турботою. Дівчинка була дуже чемною, завжди з послухом виконувала свої доручення, проте найбільше вона любила бути поруч з сестрою Єлизаветою. Спостерігати за її умілими руками, коли вона обстежувала хворих дітей, бо була дипломованим фельдшером, слухати її мудрі поради.
Коли Ганна трішки підросла, сестра Єлизавета розповіла їй, що в той день, коли вони вперше зустрілися, вона прийшла забрати чотирьох дітей, яким виповнилося три роки і вони не могли вже перебувати в Будинку дитини. Гануся не входила до
їхнього числа, але, мабуть, сам Господь звів дитя з монахинею, і замість чотирьох дітей до сиротинцю було оформлено п’ятьох.
Гануся добре навчалася, мала нахил до малювання, чудово співала у церковному хорі, та й взагалі, була надзвичайно талановитою і милою дівчинкою.
Швидко збігали роки, Гануся на відмінно закінчила школу і вирішила йти професійною стежкою сестри Єлизавети, вступивши в медичний коледж, що був у їхньому місті.
Зараз дівчина студентка. Вона і далі проживає в сиротинці, бо сестра Єлизавета, що виконувала у їхньому сиротинці обов’язки медсестри, важко захворіла і дівчина вирішила, що допомагатиме діткам, чим зуміє, під наглядом своєї наставниці.
Сьогодні дівчина святкує своє 18-річчя. Вихованці сиротинця приготували скромні подарунки. Сестри накрили святковий стіл. Гануся раділа, що має де жити, її оточують люблячі люди, вона здобуває омріяну професію. Здається всі пазлики, що складали картинку її життя, підійшли до головоломки, не вистачає лиш одного фрагмента – знайти рідну маму. І тому, коли дівчина задмухувала свічки на святковому торті, загадала лиш одне бажання –знайти ту, хто народивши, покинув її напризволяще.
У свідоцтві про народження стояло прізвище та ім’я матері – Куриленко Ольга, на місці прізвища батька – прочерк. Чи правдива ця інформація Ганна не знала, але все ж таки вирішила пошукати в соціальних мережах. І лише сестрі Єлизаветі дівчина довірила свою таємницю. Та, як могла, відраджувала її розшукувати матір, бо боялася, щоб вона не зранила ніжне серце дівчини двічі.
І от наступного дня Гануся залишилася в комп’ютерному класі і набрала у пошуковій системі прізвище та ім’я жінки, що могла б розділити з нею ці 18 років: радість від перемог на олімпіадах та сум через побиті колінця, яка б повела її до першого святого причастя…
Під зазначеним іменем Гануся знайшла три особи, перші дві вона зразу відкинула через зазначений вік – першій було 12 років, другій 72. А от третя проживала зовсім поруч, в сусідній області, мала 35 років, а ще, судячи з фото – комфортабельне житло, дороге авто, красивого чоловіка і двійко хлопчиків.
Гануся прагнула розшукати свої риси, вдивляючись у фото незнайомки. Але чи то дуже хвилювалася, чи й справді вони були зовсім не схожі між собою, бо не були родичами, і дівчина закрила чужу сторінку, так і не наважившись запитати у жінки, чи бувало вона у далекому 1994 році не залишила своєї дитини в половогому будинку.
Ганна на декілька днів забула про свої пошуки. Правильніше буде сказати, заборонила собі про це думати. Все поклала на волю Божу, як змалечку її навчила сестра Єлизавета, що стала для неї духовною матір’ю.
І коли через тиждень вона зайшла на свою сторінку, то знайшла в повідомленнях листа від Ольги Куриленко. Вона писала:
«Анютко! Яка я рада, що ти зробила перший такий важкий крок і відшукала мене. Моє життя схоже на казку. У мене є все: бізнесмен чоловік, який мене обожнює, двоє розбишак синочків, невеличкий власний бізнес, безліч добрих приятелів і кілька справжніх друзів, поважний статус у нашому невеличкому містечку. Але я нещаслива! Я не можу спокійно спати ось уже довгих 18 років. Відколи я у пологовому будинку написала відмову від тебе. Ти, напевно, чекаєш від мене пояснень. Так склалися обставини. Під тиском впливових батьків я відмовилася від хлопця, який був твоїм батьком, і від тебе – плоду нашого першого кохання. Я не наважилась йти наперекір батькам, а мій «коханий», як тільки дізнався про цю ситуацію, замість того, щоб підтримати мене, утік до своєї тітки у Дніпропетровськ.
Свою вагітність я приховувала доки змогла, а згодом батьки відправили мене до маминої подруги в іншу область, де тепер мешкаєш ти. І от через три місяці в одному пологових будинків на світ з’явилася ти. Я до кінця не вірила, що батьки, побачивши тебе, таку красуню, наважаться відректися від тебе, але вони вперто стояли на своєму і я зламалася.
Прошу тебе, донечко (хоч і не маю морального права тебе так називати), нікого не звинувачуй у тому, що сталося, лиш мене. Мої батьки вже пішли у засвіти і Господь їх судить своїм справедливим судом, твій батько так ніколи і не повернувся до рідного дому – його засипало в одній із шахт Донбасу, де він працював.
А я живу. У мене є все, але немає душевного спокою. І ще, я так і не перестала бути боягузкою.
Я боюсь, що чоловік дізнається про мій давній гріх юності і ніколи не пробачить мені цього. Він думає, що я ідеальна дружина і мама. Він у мене дуже жорсткий і принциповий. Я боюся, що він подасть на розлучення і не дасть мені бачитися з моїми синочками. Я боягузка…
P.S Ти думаєш, як я тебе впізнала. У тебе ж інше прізвище і твого імені я ніколи не знала. Але коли я переглядала хто у мене був в гостях, то мало не втратила розум, побачивши тебе. Ти – копія свого тата. Блакитні великі очі, білосніжна шкіра, світле волоссячко. Ти – прекрасна донечко! Напиши мені хоч одне слово і я приїду до тебе, незважаючи ні на що. Лиш дозволь мені і тоді я нарешті перестану бути боягузкою».
Гануся декілька разів перечитувала написане, з важкістю усвідомлюючи кожну фразу жінки, яка визнала її своєю дочкою. Дівчина не знала, чи можна вірити отак одразу всьому написаному, але серцем відчувала, що незнайомка не обманює. І тому
зважилася відписати: «Чекаю!»
Далі йшла адреса сиротинця. Минув місяць, а вісточки від матері так і не було. Про те, що дівчина знайшла матір, Гануся розповіла лише сестрі Єлизаветі, яка жаліла бідну дитину, бачачи, як щасливі іскорки надії, що засвітилися в її очах, згасають з кожним новим днем, знову обпікшись об лід маминої байдужості.
І от Ганні приснився сон:
вона в білому весільному платті, в красивій фаті, з букетом, заходить у церкву і шукає поглядом свого нареченого, а його ніде немає. І лиш тоді вона зауважує, що щось тримає в руках. Це невеличкий образок, на якому забражений Ісус Христос. І тоді всі гості вітають її квітами і гучними оплесками.
З того часу Ганна не переставала думати про цей сон. Вона знала, що це знак Господа і тоді у неї народилося рішення, яке вона ще змалечку леліяла у своєму серденьку – вона вирішила стати сестрою-служебницею. Ганна поділилася із Єлизаветою сокровенним. «Тут не може бути поспіху, цей крок не роблять з відчаю. Ти мусиш все добре зважити, бо не простий шлях собі обираєш», – казала Єлизавета. «Я знаю,- відмовляла Гануся. – Але я чую поклик Господа в своєму серці, він просить мене йти за ним».
Гануся склала останній іспит на відмінно і отримала диплом з відзнакою. А через деякий час стала новіціаткою, тобто претенденткою на монаший сан.
А незадовго до їхнього сиротинця під’їхало дороге авто, з якого вийшла гарно вбрана пані з безліччю пакунків і попрямувала до дверей. І була зустріч матері і доньки. І сльози радості від зустрічі і пережитого смутку за останні 18 років. А наостанок, коли Ольга запропонувала Ганусі їхати з нею додому, дівчина відповіла: «Я вже вдома. А за подарунки спасибі вам, я їх неодмінно передам нашим діткам».
…Досить часто під стінами сиротинця можна побачити авто, а за кермом сидить вродлива жінка і витирає сльози. Вона знову приїхала і привезла багато подарунків для дітей. І вона знову їде додому, залишаючи неоціненний скарб – свою дитину, покинуту колись і знову знайдену у цих стінах. Ольга швидко витирає сльози, пригадуючи слова своєї донечки: «Любов – краса душі, мамо,- сказав колись святий Августин».
Жінка заводить двигун і їде у свій світ, до свого дому з думкою про те, що знову повернеться сюди з численними подарунками. А на запитання свого чоловіка: куди їдеш? – як звично відповість: до сиротинця. І вона не обмане його, вона просто не скаже йому правди до кінця.
«Любов – краса душі, – думала Ольга. – От тільки чи заслуговує моя душа твоєї любові, донечко?»
Олена МАДАРАШ.
