fbpx

– Господи, – побивалася Надя перед Павлом, — коли дитина вже спала, – невже я так і не відігрію його серця? Невже він ніколи не назве мене мамою? – і тихо-тихо сумувала

У третій палаті, де лежали одужуючі жінки, раз-по-раз спалахував сміх, і черговий, врешті, здивовано зазирнув крізь неприкриті двері.

Виявляється, знову веселить подруг невгамовна новенька, яку привезли “швидкою” напередодні Різдва. Позавчора ледь по стінах не дерлась, а тільки полегшало, знов свою “сміхотерапію” почала. І хоч дехто проситься, щоб не дуже смішила, бо “ой, ще шви розійдуться!”, а всі так і тягнуться в цю палату. Хто на костурах, хто у гіпсі. Буває ж такий щасливий характер у людини, що її сумною рідко хто й бачив. Може, тому й Павло на весь вік прикипів до своєї веселунки – Наді. Тільки нині її потішна мова його ніяк не розважає: “Завтра ж на стіл, а їй, бач, хоч би й що… А мо’ й добре, що так вона може, аніж наперед гризтися”.

За матеріалами – “Є”.

А через день притихло жіноцтво: Надя в операційній. Павло тінню сновигає по коридору: п’ять кроків уперед, п’ять назад, вперед назад. А в голові одне й те ж: “Надю, Надюшко, тримайся! Ми ж без тебе нічого не варті…” Ми – це він і син. Їх найдорожчий, єдиний скарб, їх Олег, Олежка. Та зараз у нього іспити в інституті й Надя суворо заборонила сповіщати йому про свою недугу. Ще, боронь Боже, щось не здасть дитина. А дитина, нівроку, вже на голову вища за Павла, хоч і він не з низькорослих.

Дитина… Вперше Павло побачив Олежку, приїхавши у віддалене село провідати стару тітку. Зайшов там у магазин взяти трохи для старенької якихось припасів і немов зашпортався: біля прилавку стояв тремтячий хлопчик у благенькій заскорузлій синтетичній курточці й голодними очима дивився на хліб на полицях. Худенькі рученята майже по лікті визирали з куцих рукавів. Павло аж здригнувся від жалю: “Ти чий, чому не одягнений у такий холод?”. Хлопчик сумно глянув на чужого дядька й мовчки пішов з магазину. Продавчиня, провівши його співчутливим поглядом, зітхнула: “Сирота. Третій рік живе біля бабці. Отак щодня прийде і дивиться, що люди купують. Дехто щось дає і йому, але він соромиться брати”.

Павло так і кинувся вслід хлопчині. Той, тручи закоцюблі рученята, стояв під магазином: “Я, хлопче, йду до твоєї бабці. Ось дещо купив. То пішли разом”. Так і познайомилися.

Павло розповів удома Наді про голодного Олежку і та одразу напосілася забрати дитину до себе, хоч і разом з його бабцею. За тиждень так і зробили.

Не скоро відігрілася душа хлопчини. Був неговіркий, боявся сісти, лягти, щось запитати, й одягати куплене щоразу треба було умовляти. І в перші місяці, купаючи худісіньке хлоп’я, Надя не могла стримати сліз.

Кілька разів водила Олежку до спеціаліста, варила апетитні чаї, пекла та готувала щодня лише те, що смакувало малому. А він, тихенько подякувавши, щоразу забивався у якийсь куточок і зиркав несміливо на невгамовну тьотю Надю і басовитого дядька Павла чи, по-старечому зігнувшись і сховавши рученята між стулені колінця, мовчки сидів біля лежачої бабусі, немов старенька, стомлена життям, людина. І найвищою для Наді було нагородою, коли малий, наче забувшись на мить, усміхався на ті її хитромудрі скоромовки й нею вигадані казки. Та повернувшись за хвилинку в свій, дитячий, світ, хлоп’я знову хмурило брівки, і ясна його сонячна усмішка гасла, прихмарюючи бліде личко.

– Господи, – побивалася Надя перед Павлом, — коли дитина вже спала, – невже я так і не відігрію його серця? Невже він ніколи не назве мене мамою? – і тихо-тихо сумувала.

З тих пір минуло дванадцять років. Відійшла Олежкова бабуся, і хлопчик довго і складно переживав це. Його названі батьки прагнули ні на мить не залишати хлоп’я на самоті. Непросто їм було: дехто з сусідів – “доброзичливців” пробував “відкрити” очі дитині, і це не минало безслідно. Олежка не раз, прийшовши зі школи, дивився й дивився у відкритий підручник, не перегортаючи сторінки. Надя бачила те, одного разу вгледіла, як сльози одна за одною скотились по рум’яних щічках. І серце її зайшлося смутком.

– Синочку, що з тобою? Хтось зобидив? Скажи мені.

Витер очі й мовчав. Чи ж мав казати, що тітка Настаха, коли йшов зі школи, покликавши його медовим голосом, сказала: “Жалко тебе, хлопче, мачуха – всеодно не рідна мама. Мо’, любить про люди тебе, а в серці – хто зна?.. Тілько про свою старість клопочеться, бо ж, бач, ялова”. І вночі, коли тьотя Надя, вкривши його з усіх боків ковдрою, молилася Богу й просила здоров’я й благополуччя, а найпаче милості Божої для свого сина» Олежка прикидався сплячим. А потім довго-довго думав, чи справді люблять його тьотя Надя й дядько Павло…

З часом і це лихо минулося, вирівнявся, вилюднів Олег. Закінчив середню школу. Вступив до інституту. І названі батьки, як і раніше, тільки й жили ним, своїм сином. Здається, ніщо тепер не засмучувало сімейного щастя. Хіба що той давній Надин смуток: так і не назвав її Олег мамою. Лише раз, коли сиділа над ним цілий місяць у відділенні, почула крізь марення: “Мамо, тут…”

Зрозуміла тоді, що й хлопець переживає, що і йому ті слова, видно, найдорожчі. Може, тому й не може їх сказати. Але нізащо не попросила у нього це зробити. Тепер же, коли Олег вдома бував зовсім рідко, вже й перестала надіятися: дорослий став її син, он який чепурун чорнобровий. Павло й дівчину має. От-от скаже, що надумав женитися… І слава Богу! Аби йому добре було!

Якби ж… На третій день після операції Наді раптом погіршало. Павло метався від її ліжка до медсестер. Жінка кликала сина то голосно, то ледь чутно: “Синочку, Олежку! Синочку…” Павло вже й каявся, що послухав її й не дав знати Олегові, хоч його заспокоювали, що все буде гаразд. І справді Надя заснула. Павло змучений безсонними ночами, теж, сидячи, дрімав. І жінки в палаті, мовчки думаючи кожна про своє, притихли.

Нараз у двері ввійшов, ні, вбіг юнак і, вгледівши Павла, кинувся до Наді, прикипівши очима до її мовчазного обличчя:

– Ма-мо! Мамочко! Що з Вами? – охриплим від хвилювання голосом прошепотів і, вхопивши Надю за холодну руку, припав до неї чолом: – “Мамо.., мамочко! – вже вигукнув, не контролюючи себе…

Його брови зламаною лінією перекреслили юне чоло, а в очах таїлися давні, роками не виказувані, смуток і жаль: “Мамо! Це ж я, Ваш Олежка! Озвіться, мамо!”

На шум заглянула медсестра, стала вгамовувати хлопця: “Не шуміть, мати ледь заснула, а ви…” Павло, приклавши руки до вуст, німо теж просив сина вмовкнути, а той, видно, вимовивши, нарешті, те найдорожче зі слів, тамоване в серці з дитинства, все шепотів: “Мамо, мамочко”…

І Надя відкрила очі, довго напружено вдивлялася у нахилене над нею обличчя сина й, не вірячи, слухала: “Мамо, мамочко.., мамо”. В очах її зажевріли живі іскорки такої сонячної радості, що вона, немов проміння, враз поширилося на всіх у палаті: “Ти?! Мій синочку! Не плач!.. А… іспити?”

– Склав. Ще один за тиждень лишився.., але так мене щось додому тягнуло… А це ж Ви отут… Мамо, я для Вас з татом на Різдво подарунки привіз, як кажуть, вечерю”.., – шепотів уже трохи заспокоюючись.

І Надя, дивлячись у схвильовані очі сина, підняла неслухняну руку до його похиленої голови: “Я скоро піднімусь, сину. Твої слова – найдорожчий з усіх дарунків на світі! Тепер мені й ста років життя мало буде”, – й кволо всміхнулась.

І палата, яка досі притишено мовчала, теж ожила. Загомоніли, зрідка поглядаючи на схвильовану трійцю. Хтось зітхнув, хтось засміявся. Життя входило в свою колію зі своєю звичною буденністю. І тільки ті троє, осяяні щастям, почувалися у зовсім іншому вимірі.

Автор – Ніна КОРОП.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

You cannot copy content of this page